У США Чоловік Зірвав Джекпот В Лотереї Завдяки Безкоштовному Квитку

Розвиток гемблінгу в Чехії

Сьогодні більше тисяч чеських гравців постійно користуються послугами стаціонарних і онлайн-казино. При цьому 20% - жінки. Грають кожен день-майже тисяч чоловік, із завидною періодичністю вдаються до ігор тисяч чоловік, інші стверджують, що відвідують портали для розваг вкрай рідко, але стабільно. Чехія завжди була консервативною і азартною країною та дозволяла грати на гроші. Найстаріший діючий ігровий клуб Саварін відкрився в році.

На кінець року більше 55 онлайн-казино отримали державну ліцензію від Міністерства фінансів Чехії. Процес йде стабільно, планується довести легалізацію віртуальних порталів до логічного завершення до року. Зараз більше розважальних порталів поки не отримали офіційний дозвіл на організацію азартних ігор. Більше 37 тисяч оригінальних ігрових апаратів і дозволених букмекерських контор чекають ставок учасників.

ТОП 10 Рейтинг: безпечні, чесні, перевірені, ліцензовані

Рейтинг кращих казино, популярних в ЧР, виглядає так:

1. Tip Sport Vegas CZ. Тандем онлайн-казино і букмекерської контори. Представляє широкий діапазон популярних ліцензійних ігор, об'ємний перелік платіжних методів.
2. Sazka Online Casino. Одне з кращих онлайн-казино Чехії. Відома величезною добіркою різних лотерей і високими коефіцієнтами на виграш. Тут кожного гравця постійно чекають хороші подарунки.
3. Pokerstars Casino CZ. Якщо ви шукаєте інтернет-заклад, що відкриває доступ до тисяч різноманітних слотів, карткових і настільних ігор, інших розваг — Вам сюди.
4. Synot Tip. У Топ онлайн-казино по праву входить цей заклад. Портал входить в міжнародний однойменний холдинг з цільовою аудиторією по 30 країнам.
5. Ifortuna CZ. З навігацією на сайті, виконаному в сучасному стилі, розбереться новачок. Розділи структуровані, каталог розваг поділений на категорії.
6. goalma.org Якщо шукаєте по-справжньому надійний азартний заклад – ця компанія для вас. Більше 20 років бездоганної репутації вселяють довіру.
7. goalma.org Онлайн-казино на чеські крони, що користується попитом у новачків, бонусхантерів і хайроллерів. Ігрові автомати можна вибирати під свій бюджет.
8. goalma.org Рай для любителів покеру онлайн. Тут проводяться турніри міжнародного рівня, гральний зал доступний цілодобово.

Віртуальні платформи мають ліцензію Чеської Республіки на гемблінг-бізнес. Для клієнтів в кожному інтернет-клубі приготовлені максимально вигідні умови і якісний сервіс. Кожен онлайн-заклад гарантує чесну гру, своєчасні виплати, допомогу саппорта цілодобово.

Ігри в онлайн-казино

Основна перевага гемблінг-бізнесу в інтернеті — надання аудиторії найширшого асортименту розваг, які б було неможливо розмістити розмістити в стаціонарному закладі. Кожне казино CZ пропонує сотні різних типів розваг: слоти, карткові та настільні ігри з комп'ютером, живими дилерами. Деякі клуби пропонують заодно укласти парі на результат спортивних подій.

Слоти або ігрові автомати онлайн-казино від відомих провайдерів

Практично кожен азартний заклад намагається в першу чергу зібрати колекцію слотів. Ігрові автомати користуються попитом у більшості відвідувачів: простота управління і правил, гострота відчуттів, можливість зірвати великий куш цінуються особливо.

Найбільший вибір ретро, класичних і сучасних моделей одноруких бандитів і відеослотів представлений в Synot Tip, Sazka Online Casino і goalma.org у казино, що входять в топ казино Чехії. Особливо користуються попитом наступні слоти на реальні гроші:

1. Resident 3D (Fugaso). Сучасний ремейк класики, де клієнта чекає все та ж гра з сейфами, все ті ж пригоди з радисткою Кет. Максимальний множник — х
2. White Rabbit (Big Time Gaming, BGT). Білий стрибунець принесе профіт завдяки безлічі активних ліній. Гра порадує прогресивним джекпотом.
3. Blood Suckers (NetEnt) Старенький слот про вампірів досі користується популярністю. Володіє високою волатильністю, а виграш збільшує екстравагантна бонусна гра з трунами.
4. 40 Super Hot (EGT), веселенький фруктовик з високою дисперсією і волатильністю. Пропонує ставки по 40 лініях.

Можна виділити і інші слоти: незабутні Crazy Monkey і Garage, Сучасні Divane Fortune і Avalon. Кожен приносить незабутні позитивні емоції від ігрового процесу: висококласна графіка, цікавий сюжет залучають гравців.

Настільні ігри

Якщо крутити барабани з веселим сюжетом набридне, можна перейти до інших розваг. онлайн-казино Чехії радує гостей різними видами рулетки: европейська, французька, американська. Є ВІП-симулятори з підвищеними ставками, або міні-варіації зі скороченою кількістю осередків і секторів. Якщо полюбляєте рулетку, заходьте в Sazka Online Casino.

Казуальні ігри

Міні-розваги зі спрощеною графікою і правилами, відомі як казуальні, користуються попитом у новачків. Розробляти стратегію, прораховувати по 5 ходів наперед не потрібно - тільки робити ставки і чекати результат. Онлайн-казино для чехів часто надають подібний тип розваг. goalma.org може запропонувати гарну добірку казуальних ігор.

Бонуси для чеських гравців в онлайн-казино

Незважаючи на заборону Чеських казино пропонувати бонуси, резиденти держави не позбавлені можливості грати в інших інтернет-мережах і користуватися подарунками від них. Отримати доступ до заохочень, заробити бездеп, подарунки за реєстрацію і кешбек, якщо не пощастить можна тільки після реєстрації.

Кращі платіжні системи для платежів і виведення грошей CZK

Поповнення балансу в інтернет-казино онлайн на чеські крони або інші валюти відбувається за допомогою наступних електронних платіжних систем:

Вивести гроші зазвичай дозволяється на ті ж ЕПС, через які був здійснений депозит. Але, якщо доступ до неї закритий, можна вибрати інші варіанти:

Як грати в онлайн-казино: 7 порад від експертів Casino-R

Команда професіоналів Casino R підготувала топ-7 порад новачкам, які збираються грати на гроші в казино:

1. Оnline Kasino треба вибирати максимально ретельно. Вдаватися до рейтингів авторитетних видань.
2. Вивчити коментарі зареєстрованих гравців. Брати до уваги тільки розгорнуті відповіді.
3. Перед реєстрацією на ресурсі, прочитати регламент, умови конфіденційності, відповідальної гри та інші положення.
4. Після реєстрації відразу не поповнювати рахунок. Варто "озирнутися", вибирати для гри тестові версії: так ви не зіллєте бюджет і встигнете потренуватися.
5. При реєстрації вказувати тільки достовірні особисті дані. При створенні облікового запису скористатися промокодом від партнерів, так ви отримаєте бонус.
6. Перевірити, чи приймає заклад національну валюту, чи можна грати на гроші, які зручні вам. У казино на koruna česká слід пройти верифікацію аккаунта, щоб в подальшому не виникло проблем з виведенням грошей. Перевірити перелік платіжних інструментів, запропонованих для транзакцій.
7. Не довіряти беззастережно рекламі. Пропозиції зірвати джекпот, скористатися бонусами — в першу чергу маркетинговий хід.

Підсумки

Наш огляд допомагає гравцям з різним практичним досвідом в азартних іграх вибрати по-справжньому чесний і надійний інтернет-заклад в Česko. Ми не тільки привели гідні бренди, але і оформили їх у вигляді рейтингу: від найкращого до середнього за рівнем сервісу.

Uncategorized[4], Корисне[3], Лайт[0], Зворушливе[42], Їжа[4], Лайфхаки[5], Природа[], Сад-город[7], Свята[52], Треш[17], Шоубіз[4], Нікополь[], Район[], Реклама[], Січеславська[], Україна[]

Деньги должны<br />

работать!<br />

Как приумножить<br />

сбережения, не интересуясь<br />

курсом валют?<br />

Чемпионат СССР<br />

Насколько велика<br />

вероятность общего<br />

футбольного первенства?<br />

Новости высшего<br />

образования<br />

Какие льготы ожидают<br />

абитуриентов в году?<br />

Акцентстр. стр. 3 13<br />

стр. 8<br />

Цена 2,25 грн Черкасский еженедельник с года<br />

№ 49() 5 декабря года goalma.org<br />

Время тратить деньги<br />

Что будет с ценами в декабре?<br />

стр. 10 АкценTV<br />

„Акцент“ открывает<br />

сезон сюрпризов!<br />

стр. 3<br />

реклама<br />

стр. 6<br />

реклама

2 ОБЩЕСТВО<br />

Ф ото недели<br />

Набодяжили!<br />

Разговоры о необходимости усиления<br />

контроля за качеством горючего на АЗС<br />

в Украине ведутся уже давно, причем,<br />

на самом высоком уровне. Однако толку<br />

до сих пор — ноль. По самым скромным<br />

подсчетам, сегодня доля продаваемых<br />

фальсифицированных нефтепродуктов<br />

уже достигла %.<br />

Мимо кассы<br />

Недавно стали известны результаты<br />

исследования, проведенного общественным<br />

движением AutoVisio по заказу<br />

„Консалтинговой группы А“.<br />

Выводы шокируют: в ходе исследования<br />

установлено, что топливо, продаваемое<br />

на украинских АЗС, в 90% случаев<br />

не соответствует стандартам качества.<br />

На данный момент в нашей стране<br />

работают около 7,5 тысячи заправок,<br />

из которых на долю крупных брендов<br />

(с количеством АЗС более ) приходится<br />

порядка % автозаправок.<br />

Остальные принадлежат мелким фирмам,<br />

и по оценкам экспертов, именно<br />

через них сбывается до 90% некачественных<br />

нефтепродуктов. При этом<br />

государство, которое теоретически<br />

должно быть заинтересовано в борьбе с<br />

фальсификатом, на деле закрывает глаза<br />

на происходящее. Как отмечает директор<br />

„Консалтинговой группы А“<br />

Сергей Куюн: „Во всех европейских<br />

странах жесточайший надзор за топливным<br />

рынком обусловлен, прежде<br />

всего, контролем над уплатой налогов.<br />

В Украине в цене бензина они составляют<br />

35%, тогда как в Европе данный<br />

показатель равен %. Это весомый<br />

кусок государственных доходов“. Так<br />

почему же наше государство, испытывающее<br />

острейшую нехватку средств,<br />

сквозь пальцы смотрит на то, как безбожно<br />

его обкрадывают мошенники?<br />

Специалисты даже подсчитали потери,<br />

которые из-за „бодяжников“ несет<br />

госбюджет страны. Для начала учтем,<br />

что в Украине в среднем реализуется<br />

тыс. т бензина в месяц, из которых<br />

минимум 25% ( тыс. т) — фальсификат,<br />

а акциз с одной тонны составляет<br />

евро. Умножаем эту сумму на <br />

тыс. т и получаем, что каждый месяц<br />

мимо украинского бюджета проплывает<br />

около 20 млн евро. За год это получится<br />

уже млн евро, или более 2,5<br />

млрд гривен. И это на „ровном месте“,<br />

без всяких займов МВФ и усилий по<br />

поднятию экономики — только за счет<br />

ужесточения контроля!<br />

Воры в законе<br />

„При каждом удобном случае крупные<br />

сетевики говорят о проблеме<br />

фальсификата, однако до сих пор это<br />

не возымело действия. Похоже, что<br />

для кого-то из чиновников это удобный<br />

заработок. Должна быть адекватная<br />

система контроля качества, а также<br />

наказания нарушителей. Сегодня<br />

же у нас происходит так: инспектор<br />

нашел „бодягу“, выписал штраф, получил<br />

взятку, и заправка продолжает<br />

дальше продавать фальсификат. Хотя,<br />

если проверяющие обнаруживают, например,<br />

„паленую“ водку, они ее изымают<br />

и утилизируют. Однако в случае с<br />

нефтепродуктами этого сделать нельзя,<br />

потому что у инспектора нет права<br />

на конфискацию“, — объясняет ситуацию<br />

президент ассоциации „Объединение<br />

операторов рынка нефтепродуктов<br />

Украины“ Леонид Косянчук.<br />

Напомним, что государство фактически<br />

прекратило финансировать мероприятия<br />

по проверке качества топлива<br />

на АЗС еще в году — в результате<br />

был дан зеленый свет бодяге и мошенникам,<br />

зарабатывающим бешеные деньги<br />

на ее производстве и реализации. И<br />

до сих пор ничего не изменилось — видимо,<br />

такое положение дел действительно<br />

кого-то в „верхах“ устраивает. Правда,<br />

весной нынешнего года зам. министра<br />

экономического развития и торговли<br />

Владимир Павленко заявил, что<br />

их ведомство готово купить 7 передвижных<br />

лабораторий для мобильных проверок<br />

АЗС. Однако на это денег в бюджете<br />

не оказалось.<br />

Черкассы<br />

открыли<br />

новогодний<br />

„сезон“<br />

Традиционно 1 декабря<br />

на черкасской театральной<br />

площади зажигаются огни<br />

на главной городской елке.<br />

Елку в этот раз сложили из<br />

живых елочек, выращенных<br />

в лесничестве Черкасского<br />

района, и украсили<br />

новой иллюминацией,<br />

заметной и днем. В этом<br />

году все прошло без особого<br />

пафоса и затянувшихся<br />

речей представителей власти.<br />

Зато от души повеселили<br />

зрителей дед морозов<br />

— участников городских<br />

танцевальных коллективов.<br />

А еще открытие новогоднего<br />

марафона сопровождалось<br />

новой песней о<br />

родном городе в исполнении<br />

заезжей знаменитости<br />

Кирилла Туриченко.<br />

Травители народные<br />

По мнению специалистов, выход из<br />

сложившийся ситуации только один —<br />

сделать более сложным и дорогим само<br />

производство бодяги, и таким образом<br />

максимально снизить ее доходность до<br />

уровня качественного топлива. Тогда,<br />

мол, мошенники и сами перестанут ее<br />

производить. „Есть компоненты, оборот<br />

которых нужно взять под контроль.<br />

Например, против „бодяжников“ сыграет<br />

закон, облагающий акцизным<br />

сбором метанол и бензол, которые используются<br />

для производства фальсифицированного<br />

бензина. В результате<br />

усложнится оборот веществ и повысится<br />

стоимость производства фальсификата“,<br />

— мечтает Сергей Куюн. Но тут<br />

же поясняет, что технологии производства<br />

бодяги постоянно совершенствуются,<br />

и одни компоненты могут успешно<br />

заменяться другими.<br />

А в это время эксперты предупреждают:<br />

если в ближайшее время ничего не<br />

изменится, то страна окажется на грани<br />

экологической катастрофы. „Когда<br />

я ознакомился с результатами исследований,<br />

у меня волосы дыбом встали. В<br />

некоторых пробах содержалось до 52%<br />

бензола! Хотя бензол, выброшенный<br />

в атмосферу в виде формальдегидных<br />

соединений — это страшнейшая вещь!<br />

Тут впору говорить об уголовной ответственности<br />

„бодяжников“ за отравление<br />

народа и действия, ведущие к масштабной<br />

экологической катастрофе“,<br />

— говорит Леонид Косянчук.<br />

Александр Полуянов<br />

„PoleArtShow:<br />

за 80 дней до конца света.<br />

По мотивам Жюль Верна“<br />

презентует шоу в Черкассах<br />

После триумфального дебюта в Киевском театре<br />

оперетты спектакль „PoleArtShow: за 80 дней до<br />

конца света. По мотивам Жюль Верна“ едет покорять<br />

просторы Украины. Уникальный проект,<br />

сочетающий на одной сцене лучших представителей<br />

в своем жанре (танцоры, акробаты, эквилибристы,<br />

воздушные гимнасты, pole-денсеры,<br />

паркурщики), смогут увидеть зрители со всех<br />

уголков страны. Невообразимые спецэффекты,<br />

лазерное шоу и неповторимая игра артистов в<br />

1,5-часовом путешествии по всем странам мира!<br />

Отличным дополнением станет эксклюзивная<br />

музыка, написанная известным украинским<br />

композитором Дмитрием Саратским.<br />

— Презентовав „PoleArtShow: за 80 дней до<br />

конца света. По мотивам Жюль Верна“ в Киеве,<br />

мы поняли, что наш зритель видит грань<br />

между обычным стриптизом и искусством poledance.<br />

Наша страна готова к новоформатным<br />

шоу. Мы услышали множество позитивных отзывов<br />

и теперь хотим показать наш спектакль<br />

всей Украине! В первую очередь это будут Черкассы<br />

14 декабря во ворце ворце Дворце культуры „руж-<br />

„руж- „Дружба<br />

народов“. Приходите, сделайте себе настоящий<br />

подарок, — рассказала Президент продюсерского<br />

центра „NewPeopleProduction“ Алена<br />

Лебедева.<br />

Яркие номера, массовые постановки и синтез<br />

танцоров, pole-денсеров и представителей оригинальных<br />

жанров — это заслуга режиссерахореографа<br />

проекта Александра Лещенко.<br />

— Идея этого шоу уже несколько лет была<br />

изложена в виде сценария в моем блокноте.<br />

Она ждала своего времени быть реализованной,<br />

и благодаря „New People Production“,<br />

PoleArtBallet и балету Лины Верес „Форсайт“<br />

этот „бумажный“ проект ожил. Мы репетировали<br />

80 дней, почти жили в хореографическом<br />

зале. Параллельно с труппой, работали декораторы,<br />

создавшие удивительные декорации,<br />

дизайнеры, которые пошили свыше кра-<br />

сочных костюмов, видеоинженеры, создавшие<br />

уникальное „живое пространство“ на сцене<br />

и еще десятки других, влюбленных в свою<br />

работу, людей. Премьера прошла в Киеве „на<br />

ура“! Теперь мы готовы показать наше шоу всей<br />

Украине! — поделился эмоциями режиссерхореограф<br />

шоу Александр Лещенко.<br />

Огромная карета на сцене, более элементов<br />

реквизита, среди которых всевозможные<br />

подиумы, скамейки, лестницы и даже огромная<br />

кровать, на которых будут выполнять трюки<br />

танцоры и акробаты — далеко не все, что<br />

увидят зрители, пришедшие на шоу. Более 50<br />

сложных сборных конструкций. Все декорации<br />

стилизованы по странам, которые посетит Филеас<br />

Фогг с друзьями — Индия, Великобритания,<br />

Персия, Китай. Так как одним из главных<br />

героев литературного ремикса стал персонаж<br />

Время, только различных часовых механизмов<br />

использовано более Автором уникальных<br />

костюмов стала украинский дизайнер Влада<br />

Назик, которая создала более разнообразных<br />

образов.<br />

Станьте свидетелями первого с мире PoleArtспектакля.<br />

Совершите кругосветное путешествие<br />

вместе с „PoleArtShow: за 80 дней до конца<br />

света. По мотивам Жюль Верна“ 14 декабря<br />

во Дворце культуры „Дружба народов“.

№49 • 5 декабря года<br />

goalma.org СОБЫТИЯ НЕДЕЛИ<br />

3<br />

О фициально<br />

Время<br />

беречь елки<br />

Черкасское областное управление лесного и охотничьего<br />

хозяйства выдало распоряжение, которое должно уберечь<br />

лесные массивы от браконьеров, желающих подзаработать<br />

на продаже елок и сосен.<br />

Решено, что до 15 декабря этого года должны быть организованы<br />

легальные торговые точки и пункты по реализации<br />

хвойных деревьев. В частности, такие пункты будут<br />

работать возле контор, непосредственно лесничеств,<br />

рассадников, вдоль автодорог и на всех рынках области.<br />

Как отмечают в управлении, заготовка хвойных деревьев<br />

будет осуществлена на специально созданных для этой<br />

цели плантациях, а также за счет посадок, которые подлежат<br />

вырубке при формировке и оздоровлении лесных<br />

массивов. Любителей заработать „на дурняк“ предупреждают,<br />

что браконьерам будут противостоять рейды.<br />

В предновогодний период Государственная экологическая<br />

инспекция в Черкасской области проведет традиционную<br />

операцию „Новогодняя елка“. Нарушителей, попавшихся<br />

на крючок инспекторов, будут карать согласно<br />

букве закона. А там (а именно в Кодексе Украины об<br />

административных нарушениях) четко прописано, какая<br />

ответственность ожидает за загубленное хвойное деревцо.<br />

Для граждан предусмотрен штраф от 85 до гривен,<br />

для должностных лиц — от до гривен, в случае,<br />

если елки были срублены в лесу. За дерево, срубленное в<br />

пределах населенного пункта, сумма штрафа составит для<br />

граждан от до гривен, а для должностных лиц — от<br />

до гривен.<br />

Природоохранным законодательством предусмотрена<br />

также компенсация убытков теми, кто намеренно уничтожает<br />

деревья ради собственной наживы или повредил<br />

их. Расчет компенсации тут ведется в прямой зависимости<br />

от размера и диаметра ствола дерева. За самовольно<br />

срубленную сосну или елку в лесу с диаметром пня до 10<br />

см придется заплатить гривен, при диаметре пня до 14<br />

см — гривен, и при диаметре 18 см сумма компенсации<br />

составит гривни.<br />

Татьяна Балякина<br />

З най наших П олиткреатив А рмия<br />

Слава Ростислава Сумні жарти Черкаський військкомат<br />

і Владислава Томенка<br />

визнали кращим<br />

Пауерліфтери зі Сміли батько та син<br />

Ростислав та Владислав Бондаренки на<br />

відкритому Кубку України з пауерліфтингу<br />

серед майже учасників на<br />

двох здобули 7 медалей, з яких 4 золоті,<br />

пише „Черкаський спорт“.<br />

Крім медалей, Ростислав Бондаренко<br />

встановив два рекорди України<br />

у віковій категорії М1. Смілянському<br />

спортсмену вдалося у двох підходах<br />

спочатку побити попередній рекорд<br />

кг та встановити новий ,5<br />

кг, а потім покращити свій же рекорд<br />

на 7 кг. Таким чином, рекорд України<br />

в жимі штанги лежачи у віковій категорії<br />

М1 зараз становить ,5 кг і належить<br />

Ростиславу Бондаренку. Цікаво,<br />

що два нові рекорди були встановлені<br />

смілянином протягом 10 хвилин.<br />

Зазначимо, що Ростислав Бондаренко<br />

зараз є ще й чинним рекордсменом<br />

світу в жимі штанги лежачи, до того ж<br />

рекорд також становить ,5 кг.<br />

Кілька років тому Ростислав взяв<br />

із собою в Одесу на змагання з жиму<br />

штанги лежачи свого річного сина<br />

Владислава, який, піднявши одразу 20<br />

кг, став бронзовим призером змагань.<br />

З того часу батько з сином постійно<br />

тренуються та виступають разом.<br />

Віце-спікер Верховної Ради України<br />

Микола Томенко на пресконференції<br />

у Черкасах іронічно<br />

запропонував впровадити<br />

в області два нові туристичні<br />

маршрути: як закопати бюджетні<br />

гроші в вертодром у Пекарях і як<br />

сфальсифікувати вибори.<br />

— Мажоритарна частина виборів<br />

показала, що якщо за соціальноекономічними<br />

показниками область<br />

займає одне з останніх місць,<br />

то за показниками фальсифікацій<br />

область займає лідируюче місце.<br />

Бо, як ви знаєте, немає жодної<br />

області в Україні, де було б ліквідовано<br />

результати в двох округах.<br />

Причому, це ж принципові округи:<br />

Черкаси і Канів, — зазначив Микола<br />

Томенко. — Тож, якщо треба<br />

показати зразок того, як фальсифікувати<br />

вибори, треба людей привозити<br />

в Черкаси.<br />

Що ж до туристичного маршруту<br />

до вертодрому, то Микола Томенко<br />

навіть водив тим маршрутом<br />

двох туристів: нардепів Шевченка<br />

і Парубія.<br />

Їм екскурсія дуже сподобалася.<br />

Вони сказали, що на прикладі<br />

цього об’єкту можна показати як<br />

„розбудовується“ „нова Черкащина“,<br />

— зазначив Микола Томенко.<br />

на 1 місяць — 8 грн 70 коп;<br />

на 6 місяців —52 грн 20 коп;<br />

на 12 місяців — грн 40 коп;<br />

(передплатний індекс — )<br />

Зауважте, додатково до вартості<br />

передплати „Укрпошта“ бере плату за її<br />

оформлення. Тож радимо передплатити<br />

тижневик безпосередньо у редакції за<br />

вказаними цінами.<br />

Наша адреса:<br />

м. Черкаси, вул. Смілянська,2.<br />

Тел.: <br />

Колектив Черкаського обласного військового<br />

комісаріату, яким керує полковник<br />

Євген Курбет, визнано кращим серед підпорядкованих<br />

обласних військових комісаріатів<br />

Територіального управління „Північ“<br />

за станом бойової та мобілізаційної готовності,<br />

рівнем командирської підготовки та<br />

військової дисципліни у році.<br />

Нагороду черкащани отримали у Києві<br />

під час наради з підбиття підсумків діяльності<br />

Територіального управління „Північ“<br />

Сухопутних військ Збройних Сил<br />

України за навчальний рік, яку провів<br />

тимчасово виконуючий обов’язки начальника<br />

Територіального управління „Північ“<br />

полковник Ігор Шпак. „Більшість<br />

військових колективів впоралися з поставленими<br />

завданнями. Завдяки наполегливості<br />

та розумній ініціативі військових<br />

комісарів і командирів військових частин<br />

безпосереднього підпорядкування вдалося<br />

виконати усі основні заходи підготовки за<br />

цей рік“, — констатував він.<br />

Як було підкреслено під час наради, у<br />

році в ході весняної та осінньої призовних<br />

кампаній до лав Збройних Сил<br />

та інших військових формувань України<br />

військовими комісаріатами Територіального<br />

управління „Північ“ було призвано<br />

понад 12 тисяч осіб. На військову службу<br />

за контрактом з початку року відібрано<br />

близько громадян України, інформує<br />

прес-служба Черкаської ОДА.<br />

Дорогі черкащани!<br />

Триває передплата тижневика „Акцент“ на рік.<br />

Сезон сюрпризів відкрито!<br />

До 31 грудня надішліть до редакції поштою<br />

або занесіть особисто передплатну<br />

квитанцію на рік і Ви — учасник<br />

новорічної лотереї!<br />

Тож до свята Старого Нового року Ви<br />

маєте нагоду отримати оригінальні фірмові<br />

подарунки від тижневика „Акцент“!<br />

Імена переможців будуть надруковані у<br />

другому номері видання за рік. Нехай<br />

щастить! До зустрічі у редакції!<br />

З РОКУ ЗДОРОЖЧАЛО ВСЕ.<br />

КРІМ ПЕРЕДПЛАТНОЇ ЦІНИ НА „АКЦЕНТ“<br />

П риоритеты<br />

Про<br />

альтернативу<br />

валютним<br />

коливанням<br />

Більшості із нас знайома ситуація, коли зі всією<br />

очевидністю постає питання, як зберегти та примножити<br />

свої заощадження, відкладені, як-то кажуть,<br />

„на чорний день“?<br />

Найгіршим вибором щодо цього, поза сумнівом,<br />

є різноманітні домашні схованки. Вони не забезпечують<br />

грошам жодного нормального захисту. Не<br />

кажучи вже про те, що кошти, які не приносять<br />

прибутку, неминуче знецінюються. Чому, запитаєте<br />

ви? Тому, що є постійне зростання цін та інфляція.<br />

Водночас важливо, щоб ваші гроші активно<br />

працювали на вас.<br />

Багато хто пробує захистити кошти шляхом обміну<br />

гривні на долари. „Всі міняють, і я поміняв“<br />

— найпоширеніший аргумент такої поведінки наших<br />

співгромадян.<br />

Цим і користуються горе-ділки. Вони спочатку<br />

скуповують долари, потім штучно розкручують<br />

ажіотаж навколо курсу, підганяючи людей — мовляв,<br />

купуйте американську валюту зараз, нехай і за<br />

підвищеною ціною, адже завтра буде ще дорожче.<br />

Найбільш абсурдне фінансове рішення, яке часто<br />

приймають наші люди — це купувати долари за<br />

гривню, а після цього ховати їх десь вдома, підсвідомо<br />

вважаючи: мовляв, американська валюта<br />

— „тверда“, вона не знеціниться. Хоча й стійкість<br />

гривні при цьому питань не викликає. Знову<br />

ж таки, кому вигідні всі ці перепродажі? Нікому,<br />

окрім ділків тіньового валютного ринку.<br />

Зупинити цих валютних спекулянтів покликані<br />

нові методи захисту заощаджень громадян, що ініціює<br />

Національний банк України.<br />

Однією із найвигідніших альтернатив збереженням<br />

„під матрацами“, купівлі доларів чи іншої валюти<br />

має стати так званий індексований депозит.<br />

Це сучасний фінансовий механізм, який нещодавно<br />

розробив Нацбанк спільно із Міністерством<br />

фінансів. Його суть наступна. Ви йдете до банку і<br />

вносите на депозит гривню. При цьому укладається<br />

договір, в якому зазначається, що коли термін<br />

дії депозиту закінчується, то отримані за вкладом<br />

відсотки будуть перераховані згідно із курсом долара<br />

до гривні на цей день. Гарантом такої угоди<br />

виступає Міністерство фінансів України.<br />

Кожна сторона-учасник цієї угоди отримує від<br />

неї свої переваги. Громадянин знає, що його кошти<br />

знаходяться у захищеному місці, в банку, приносячи<br />

прибуток. А головне — він перестає хвилюватися<br />

щодо того, яким же буде курс гривні до<br />

долара завтра чи через півроку, адже знає, що саме<br />

за цим співвідношенням йому і віддадуть вклад.<br />

Після закінчення терміну депозиту громадянин,<br />

звичайно, може укласти новий договір — якщо він<br />

буде задоволений попереднім результатом.<br />

Вигідна ця операція і банківській установі, яка<br />

отримує оборотні кошти. Під індексовані депозити<br />

вона зможе отримувати додаткове фінансування<br />

НБУ. Цей фінансовий інструмент певною мірою<br />

нагадує собою багатовалютний депозит, що<br />

його вже досить давно пропонують своїм клієнтам<br />

деякі банки.<br />

Нарешті, свою користь від цієї операції має і<br />

держава, яка може розраховувати на заощадження<br />

населення як на ще одне джерело додаткових фінансових<br />

запозичень.<br />

Нарешті, у виграші від цих всіх нововведень і<br />

все українське суспільство. Першим їхнім безсумнівним<br />

плюсом є те, що наша економіка тільки<br />

виграє від зменшення доларизації, адже вона<br />

стане менш залежною від світової фінансової кризи.<br />

Другим — збільшення кількості та якості фінансових<br />

механізмів для збереження своїх заощаджень,<br />

якими користується населення. У розвинених<br />

країнах Західної Європи люди тримають у<br />

державних цінних паперах від 6 до 10 відсотків заощаджень.<br />

Ось тепер і наші громадяни поступово<br />

навчаються управляти своїми фінансами, використовувати<br />

різноманітні ринкові механізми з метою<br />

отримання максимального прибутку.<br />

Анатолій Олійник

4<br />

НАШ ГОРОД<br />

М алая земля С итуация<br />

Этот старый — новый дом<br />

Обещанного три года ждут?<br />

Тех, кто окружал себя красотой и стремился<br />

победить на традиционном городском<br />

конкурсе „Оточи себе красою“, постигло<br />

некоторое разочарование. Организаторы,<br />

по их мнению, тянут с подведением итогов<br />

и не спешат назвать лучших.<br />

Не секрет, что конкурс для многих черкасских<br />

домовых активистов — едва ли<br />

не единственный шанс заработать для<br />

домочадцев и соседей современную детскую<br />

площадку.<br />

Дипломы и иные призы — тоже не<br />

прочь бы получить. Как сообщила<br />

пресс-служба Черкасского горисполкома,<br />

самые лучшие клумбы и зеленые<br />

ландшафты во дворах непременно будут<br />

поощрены. Но только немного погодя.<br />

Ожидается (по крайней мере так<br />

обещают организаторы конкурса), что<br />

самые активные его участники получат<br />

вожделенные награды ближе к Новому<br />

году. Среди призов — средства по уходу<br />

за растениями, элементы декора для<br />

дворов, сертификаты на лавочки и детские<br />

площадки. Большие конструкции<br />

победителям обещают установить весной.<br />

Татьяна Балякина<br />

Объединение совладельцев многоквартирных домов „Ян“ (ул. Горького, 23) доказало,<br />

что руководствуясь принципом „кто хочет — делает, кто не хочет — ищет<br />

причины“ в красивый современный дом можно превратить даже типичную неприглядную<br />

„хрущевку“.<br />

32 черкасских ОСМД воспользовались возможностью совместного финансирования<br />

капитальных ремонтов домов, при которых 60 процентов средств собирают<br />

их жители и еще 40 получают из городского бюджета, но объединение „Ян“ совершило<br />

настоящий прорыв в обывательском сознании, в котором давно и прочно забетонировался<br />

стереотип: „сколько не плати — все напрасно“.<br />

Майя Лебедева, которая возглавляет это ОСМД, сообщила, что „Ян“ существует<br />

уже три с половиной года и за это время в ремонт дома вложено уже около миллиона<br />

гривен — и бюджетных, и собственных. „Свою долю объединение собрало с квартплаты,<br />

которая составляет две гривни за квадратный метр, что меньше, чем жильцы<br />

платят за квартиры, которые обслуживают службы содержания домов, СУБы. Дополнительных<br />

средств мы не собирали. Квартплаты вполне хватило, чтобы за это<br />

время капитально отремонтировать крышу, внутридомовые сети, утеплить фасад,<br />

сделать входы“, — говорит Майя Васильевна.<br />

Секрет успеха совладельцев прост: каждый из них понимает, что коль уж жизнь<br />

так распорядилась, что живут они в старом доме, бесполезно создавать „свою крепость“,<br />

если, образно говоря, земля под ней ходуном ходит. Будет надежным дом и<br />

все его коммуникации — значит будет надежной каждая квартира.<br />

Обыкновенное чудо<br />

К алендарь<br />

Все идет по плану!<br />

Традиционно к новогодним<br />

праздникам парки города<br />

готовы порадовать черкасщан<br />

разными забавами. Об<br />

этом сообщил директор КП<br />

„Дирекция парков“ Александр<br />

Радуцкий.<br />

Он заметил, что, если<br />

все удачно сложится с<br />

погодой, то буквально в<br />

каждом городском парке,<br />

а именно в Юбилейном<br />

парке, парке „Победа“,<br />

Детском парке, парке<br />

„Сказка“, а также в сквере<br />

„Химиков“ будут организованы<br />

катки.<br />

Как обычно, сказочные<br />

городки засветятся огоньками<br />

гирлянд в сквере<br />

за черкасским облсоветом<br />

и в сквере „Юность“.<br />

Среди запланированных<br />

там мероприятий — балмаскарад<br />

с каретой и щелкунчиком,<br />

а также традиционный<br />

парад светящихся<br />

фигурок любимых<br />

детворой сказочных героев.<br />

Если будет достаточно<br />

снега, которому Александр<br />

Радуцкий был бы<br />

несказанно рад, вопреки<br />

совсем иным пожеланиям<br />

коммунальных служб, горожане<br />

смогут воспользоваться<br />

прокатом лыж, санок<br />

и прочего спортинвентаря<br />

и провести свой<br />

досуг активно и на свежем<br />

воздухе в парках Черкасс.<br />

Кстати, несмотря на<br />

серъезную конфронтацию,<br />

возникшую недавно<br />

между Александром Романовичем<br />

и мэром Сергеем<br />

Одаричем, Радуцкий<br />

полон идей и готов<br />

работать на благо горожан.<br />

Что касается постновогодних<br />

перспектив,<br />

то контракт у Радуцкого<br />

с городской властью подписан<br />

до июля года.<br />

Так что ждем снега!<br />

Татьяна Евгеньева<br />

П ерспектива<br />

У Колеснікова — великі плани<br />

на аеропорт у Черкасах<br />

Опыту использования старых автомобильных<br />

шин для „облагораживания“<br />

придомовой территории уже годы и<br />

годы, их наполовину закапывали в землю<br />

и приспосабливали под цветники еще<br />

во времена „развитого социализма“.<br />

Но одно дело — творить по принципу<br />

вынужденной эстетической утилизации,<br />

и совсем иное — попытаться создать<br />

что-нибудь действительно красивое<br />

и оригинальное. Жителям многоэтажки<br />

по ул. Чехова, 9а это, безусловно,<br />

удалось.<br />

В ход пошли 80 шин, ненужные доски,<br />

бревнышки и даже пластиковые<br />

бутылки Потратились только на краски,<br />

что, согласитесь, для такого дворика<br />

не накладно. Но если малышня просто<br />

радуется результату, то взрослым<br />

впору улыбнуться хотя бы тому, что есть<br />

еще в наше проблемное время настоящие<br />

хорошие родители.<br />

Максим Майстренко<br />

У рамках Державної цільової програми<br />

розвитку аеропортів на період до<br />

року українські аеропорти, включаючи<br />

регіональні, будуть повністю<br />

модернізовані. Про це повідомив Віцепрем’єр-міністр,<br />

міністр інфраструктури<br />

Борис Колесніков під час брифінгу в<br />

Кабінеті Міністрів України, йдеться на<br />

сайті Міністерства інфраструктури.<br />

— За два роки ми завершимо аеродромні<br />

комплекси в усіх містах-мільйонниках<br />

України: у Києві, Харкові, Донецьку вже в<br />

рамках підготовки до Євро вони були<br />

збудовані, — сказав Борис Колесніков.<br />

Презентуючи Державну цільову програму<br />

Борис Колесніков коротко проінформував<br />

про основні напрямки розвитку аеропортів<br />

на наступні роки.<br />

— Наступного року ми починаємо роботи в<br />

Одесі та Дніпропетровську. Щодо Луганська,<br />

то тут стоїть завдання модернізації перону та<br />

злітно-посадкової смуги. Зараз ми починаємо<br />

проектування, після цього — реконструкцію,<br />

— повідомив Віце-прем’єр-міністр України.<br />

Найбільш цікавим аеропортом для<br />

інвесторів, на думку Бориса Колеснікова, є<br />

аеропорт Севастополя (Бельбек).<br />

— До території західного Криму сюди набагато<br />

зручніше буде дістатися порівняно,<br />

наприклад, з аеропортом Сімферополя, —<br />

сказав Борис Колесніков. А от аеропорт у<br />

Сімферополі потенційно може стати другим<br />

аеропортом в Україні та конкурувати з Донецьком,<br />

незважаючи на свою сезонність.<br />

— Тут потрібно збудувати нову злітнопосадкову<br />

смугу та новий перонний комплекс,<br />

— розповів Віце-прем’єр.<br />

У „Жулянах“ у найближчих планах —<br />

модернізація перону. Щодо Запоріжжя, то<br />

тут, на переконання Бориса Колеснікова, стан<br />

злітно-посадкової смуги просто жахливий:<br />

вона потребує негайної модернізації. Так<br />

само повна модернізація необхідна аеропортам<br />

Кривого Рогу, Чернівців та Івано-<br />

Франківська.<br />

Великі перспективи як до вантажного<br />

аеропорту мають Черкаси.<br />

— Ми ставимо глобальні завдання до<br />

року, проте ці терміни щодо окремих<br />

аеропортів можуть бути скорочені вже до<br />

року, — сказав Борис Колесніков.

№49 • 5 декабря года<br />

goalma.org НАШ ГОРОД<br />

5<br />

М естное время<br />

Нужен ли Черкассам<br />

очередной кредит?<br />

Депутаты не дали ходу<br />

кредитованию КП<br />

„Черкассытеплокоммунэнерго“<br />

Вторую сессию подряд городские депутаты отклоняют<br />

решение по возможному кредитованию КП „Черкассытеплокоммунэнерго“.<br />

От руководства предприятия<br />

они потребовали в недельный срок подготовить расширенный<br />

отчет по использованию кредитных средств<br />

ЕБРР по предыдущему траншу. Он, как известно, был<br />

направлен на модернизацию теплоснабжения города,<br />

существенное (как заявлялось) снижение затрат и<br />

внедрение энергосберегающих технологий.<br />

По сути, на очередной сессии, от вопроса, за позитивное<br />

разрешение которого ратует городской председатель<br />

Сергей Одарич, отвертеться уже не удастся.<br />

Он уверяет, что сейчас разговор ведется не о получении<br />

кредита от Европейского банка реконструкции<br />

и развития, а лишь о согласии вести дальнейшие<br />

переговоры на получение нового кредитного транша.<br />

Если депутаты дадут „добро“, то город может получить<br />

грант в размере 4 млн евро.<br />

Татьяна Балякина<br />

З і сторінки Сергія Одарича в соціальній мережі „Фейсбук“<br />

Сергій Одарич:<br />

Ми плануємо збудувати в Черкасах<br />

„пасивні будиночки“<br />

Днями побував в одному з „пасивних<br />

будинків“. Його чотири роки тому<br />

збудувала київський архітектор<br />

Тетяна Ернст. Що таке пасивний будинок?<br />

По суті, це термоc. Будинок<br />

збудований таким чином і з таких<br />

енергоощадних матеріалів, що зберігає<br />

всередині тепло протягом року.<br />

Минулої зими, коли в Україні тривалий<br />

період була мінусова температура,<br />

в будинку пані Тетяни навіть не<br />

вмикали опалення. При цьому там<br />

зберігалась звичайна комфортна<br />

температура повітря.<br />

Проекти з будівництва „пасивних“<br />

будинків у світі втілюють в<br />

життя ще з початку х років.<br />

Нині таких будівель у Європі та<br />

США понад 30 тисяч. В Україні<br />

ж — декілька. Проживати в пасивних<br />

будинках — комфортно і<br />

економно. Завдяки енергоощадним<br />

технологіям, які там застосовуються,<br />

у десятки разів зменшуються<br />

витрати на опалення, електрику,<br />

підігрів води та інше. Якщо<br />

порівняти, то в звичайному панельному<br />

будинку витрачається <br />

кВт-год./м2 на опалення на рік, цегляний<br />

— кВт. То в „пасивному<br />

будинку“ витрачається лише <br />

Економія в рази. Загалом витрати<br />

на енергію в рік складають 3, тис<br />

гривень на рік.<br />

Зазвичай витрати (опалення, газ,<br />

електрика, підігрів води тощо) у<br />

звичайному приватному будинку в<br />

80 кв. м в рік іноді перевищують <br />

тисяч гривень, а в будинку на <br />

кв. м — тисяч гривень.<br />

Ми домовилися з архітектором,<br />

яка розробила „пасивний будинок“<br />

у Києві, а також з представниками<br />

фірм, котрі спеціалізуються<br />

на виготовленні енергоощадних<br />

матеріалів. Наприкінці грудня<br />

сформуємо групу зі спеціалістів,<br />

які розроблять проект. Плануємо<br />

такі будиночки розмістити в<br />

мікрорайоні „Яблуневий“. Один<br />

із них зведемо за бюджетні кошти,<br />

щоб показувати людям, наскільки<br />

ефективним є проживання у „пасивному<br />

будинку“. Зазвичай<br />

будівництво таких котеджів дорожче<br />

від звичайних на %,<br />

проте завдяки енергоощадним<br />

технологіям окуповуються в рази<br />

швидше.<br />

З а ушко — и на солнышко<br />

Трогательная забота<br />

Прошу по возможности прояснить ситуацию, с которой<br />

я столкнулась в паспортном столе Черкасского районного<br />

управления внутренних дел. При получении паспорта с пропиской<br />

меня там вынудили заключить „добровольный“ договор<br />

страхования имущества, и заплатила я за это „удовольствие“<br />

30 гривен. И пока не заплатишь — ничего не получишь.<br />

Да, 30 гривен в наше время — деньги вроде и небольшие, но<br />

лично для меня — совсем не лишние. Я просто сбита с толку<br />

и даже не знаю, как это расценивать — как трогательную заботу<br />

милиции об имуществе простых людей, или как высшую<br />

степень цинизма — когда, пользуясь своими полномочиями,<br />

они нам навязывают совершенно ненужную услугу, чтобы<br />

просто выдурить деньги? Я еще понимаю, когда банк при<br />

выдаче кредита на машину или квартиру требует ее застраховать<br />

— здесь банку требуются определенные финансовые гарантии.<br />

Но в моем случае речь идет об услуге, совершенно не<br />

связанной с теми функциональными обязанностями, которые<br />

работники паспортного стола должны выполнять по роду<br />

своей службы. Ну как может быть выдача паспорта связана<br />

со страхованием имущества? Тем более, что поскольку эти 30<br />

гривен — всего лишь единоразовая выплата, то у меня есть<br />

все основания полагать: вся эта „страховка“ — обычная липа.<br />

И если на самом деле с моим имуществом что-то случится,<br />

то реально я ничего не получу. Интересно, на каких условиях<br />

заключают договоры о страховании имущества нормальные<br />

страховые компании?<br />

Валентина В. (по просьбе читательницы мы не называем ее<br />

фамилию и местожительство)<br />

От редакции:<br />

Уважаемая Валентина Васильевна! Прояснить Вашу ситуацию<br />

оказалось непросто. Первым делом мы обратились<br />

в паспортный стол Черкасского районного УВД, где нам ответили:<br />

„Мы подчиняемся руководителю государственномиграционной<br />

службы. Перезвоните в приемную ОВИРа, и<br />

любую информацию мы будем давать только с его разрешения“.<br />

В свою очередь, и.о. начальника Черкасского ОВИРа Владимир<br />

Уманец был краток: „Этими вопросами занимается структурное<br />

подразделение МВД Украины „Информ-Ресурс“. Вам<br />

нужно обращаться непосредственно к ним, и пусть они дают<br />

разъяснения. Мы к ним прямого отношения не имеем“.<br />

Разыскали мы и „Черкассы-Информ-Ресурс“, в настоящее<br />

время ждем ответа, и как только его получим — опубликуем на<br />

страницах газеты.<br />

Что же касается Вашего второго вопроса, то мы связались с<br />

со специалистами ведущих страховых компаний, которые популярно<br />

объяснили: „страхование имущества“ за 30 гривен —<br />

это практически полное отсутствие ответственности страховой<br />

компании. И если с Вашим имуществом действительно что-то<br />

случится, то Вы получите сущие копейки, да и то в лучшем<br />

случае — ведь в таких договорах обычно прописывают массу<br />

оговорок и исключений. Кстати, при страховании квартиры<br />

(дома) нормальные страховые компании берут по 0,,4%<br />

в год от стоимости жилья. То есть, если Ваш дом стоит (допустим)<br />

тысяч гривен, то Ваш годовой платеж составит <br />

гривен. Судите сами, что можно получить за 30 гривен.<br />

Александр Полуянов<br />

Э тностиль<br />

Волшебство<br />

„народной“ елки<br />

Вчера стартовал совместный проект Национального<br />

Союза мастеров народного искусства<br />

и мэрии Черкасс под названием „Рождественская<br />

игрушка — рождественский подарок“.<br />

До 16 декабря, каждый вечер, желающие<br />

могут прийти в новую галерею народных искусств<br />

(что открылась по ул. Хрещатик, ) и<br />

под руководством народных умельцев освоить<br />

азы изготовления новогодней этно-игрушки.<br />

Изготавливать их планируют из соломы, ткани,<br />

керамики и других теплых природных материалов.<br />

Начало занятий в 16 часов.<br />

Примечательно, что итогом этих увлекательных<br />

обучающих занятий станет открытие<br />

новогодней елки 19 декабря в день Святого<br />

Николая. Необычная елка, украшенная этноигрушками,<br />

будет радовать детей и взрослых<br />

в Центре детского и юношеского творчества<br />

(бывший Дворец пионеров).<br />

Татьяна Евгеньева<br />

С лово и дело У ютный город<br />

У Черкасах освітили<br />

„Студентський“ сквер<br />

На „Луначарці“ в новоствореному сквері<br />

„Студентський“ відтепер світло і вночі. Днями<br />

тут завершили роботу над встановленням<br />

освітлення, котрого тут ніколи не було.<br />

За словами ініціатора, голови комітету самоорганізації<br />

населення „Луначарський“<br />

Руслана Зорі, працівники ТОВ „ТЕКС“ підійшли<br />

до роботи серйозно. Було освітлено<br />

три квартали і облаштовано вісімнадцять<br />

опор та ліхтарів. До речі, система освітлення<br />

дозволяє економити енергію.<br />

— Відтепер нашу домівку прикрашає<br />

гарна яскрава алея у сквері біля магазину<br />

„АТБ“, також освітили територію біля дитячого<br />

садочка №69 та автодорожнього ліцею<br />

№ Щодня цією територією пересувається<br />

близько двох тисяч жителів. Тому раніше<br />

мені надходило чимало звернень від городян<br />

з цього приводу.<br />

Далі у планах комітету відновити покриття<br />

на тротуарах, поставити бордюри і звичайно<br />

ж прикрасити сквер клумбами.<br />

Мерія відзвітувала, скільки дерев<br />

посадила за рік<br />

Цього року міські екологи висадили на території<br />

міста дерев листяних порід, 20 хвойних, а<br />

також близько кущів різних порід. Переважно<br />

— вздовж магістральних вулиць та в паркових<br />

зонах міста. Також, за даними відділу екології МВК,<br />

у Черкасах висадили 4 тисячі кущів троянд, 1,5<br />

тисячі з яких — у Долині троянд та 1,5 тис. — на<br />

місцях стихійних сміттєзвалищ, інформує пресслужба<br />

Черкаського міськвиконкому.<br />

— Загалом фінансування<br />

висадки зелених<br />

насаджень здійснювалося<br />

із природоохоронного<br />

фонду.<br />

Ми створили зелені<br />

зони в мікрорайоні<br />

вулиці Корольова та<br />

вулиці Пацаєва, оновили<br />

зелені насадження<br />

на вулиці Гагаріна<br />

вздовж берега. Загалом<br />

проект з висадки<br />

і заміни дерев на вулиці<br />

Гагаріна довготривалий<br />

і розрахований<br />

на кілька років.<br />

Ми плануємо повністю<br />

знести тополі, які<br />

перебувають в аварійному<br />

стані, а потім висадити<br />

інші зелені насадження,<br />

— розповів<br />

начальник відділу екології<br />

МВК Володимир<br />

Гусаченко. Крім того,<br />

цього року в Черкасах<br />

висадили 15 тисяч<br />

тюльпанів: 5 тисяч — у<br />

сквері „Юність“, 5 тисяч<br />

— у парку „Перемога“,<br />

2,5 тисячі — у<br />

сквері „Пам’ять“, 2,5<br />

тисячі — у сквері по<br />

вул. Смірнова.<br />

Довідка:<br />

Висаджували молоді<br />

дерева цього<br />

року на таких вулицях:<br />

• вул. Гагаріна<br />

• вул. Р. Люксембург<br />

• просп. Хіміків<br />

• вул. Онопрієнка<br />

• вул. Одеська<br />

• вул. Енгельса<br />

• вул. Благовісна

6 НАШ ГОРОД<br />

Новорічні свята в Черкасах будуть<br />

сповнені яскравих подій та вражень<br />

Новорічних свят діти чекають протягом усього<br />

року, готуються до них, пишуть листи святому<br />

Миколаю чи Діду Морозу. Для багатьох з<br />

них відвідини театралізованого новорічного<br />

дійства, хоровод біля ялинки з казковими<br />

персонажами — одне з найяскравіших вражень<br />

року. Пам’ятаючи про це, Валентина<br />

Жуковська стала ініціатором проведення<br />

справжньої новорічної феєрії на площі<br />

„Дружби народів“ для усіх черкаських дітей.<br />

При цьому головним правилом організації<br />

заходів є доступність свят для родин будьякого<br />

статку та соціального статусу.<br />

— Новорічні свята — це свого роду повернення<br />

в дитинство. Усі — в очікуванні дива.<br />

Творча програма, з якою Ви сьогодні виходите,<br />

також нагадує маленьке диво. Адже у<br />

наше місто завітають колективи, яких до того<br />

не бачили Черкаси.<br />

— Для мене новорічні та різдвяні свята<br />

— це символ родинності. Немає більш<br />

очікуваних та більших сімейних свят. Тому<br />

і цього разу ми хочемо, щоб усі черкащани<br />

зустріли їх на нашій площі, як у великій<br />

щасливій родині — весело, з надією та<br />

сподіваннями на добро. Адже відомо, як<br />

зустрінеш Новий рік, так його і проведеш.<br />

І ви правильно сказали про диво. Ми дуже<br />

хочемо, щоб цього року в Черкасах були посправжньому<br />

чарівні новорічні свята: у нас<br />

буде унікальна ялинка, найяскравіші прикраси<br />

для неї і оригінальна новорічна програма.<br />

При цьому я з впевненістю заявляю,<br />

програма святкування буде доступною для<br />

родин будь-якого статку.<br />

До Черкас завітають колективи, які добре<br />

відомі не лише в Україні, а й в усьому<br />

світі. Сцену „Дружби народів“ будуть випробовувати<br />

артисти, які до того пройшли<br />

найбільші сцени Парижа, Лондона, Москви,<br />

Петербурга, Києва.<br />

— Останнім часом з Вашою активністю<br />

в Черкасах площа біля „Дружби народів“<br />

набуває нової ролі в житті міста. Цього<br />

разу, я так розумію, новорічні заходи<br />

відбуватимуться не лише у приміщенні палацу,<br />

а й на площі перед ним?<br />

— Ми давно хотіли, щоби площа стала<br />

новим центром культурного життя Черкас.<br />

І все робимо, щоб так воно і стало. Ви бачите<br />

— дитяча зона користується надзвичайною<br />

популярністю. А після відкриття<br />

дитячого кафе „Мармелад“, цей потік ще<br />

збільшиться. Вже тривалий час працює безкоштовний<br />

доступ до інтернету, що дуже<br />

цікаво для молоді, студентів — черкащани<br />

вільно можуть підключатися до інтернету,<br />

поєднуючи приємне з корисним. На площі<br />

регулярно проводяться різнопланові акції<br />

— від розважальних і до таких серйозних,<br />

як вшанування пам’яті жертв Голодомору.<br />

Так буде і надалі. У наших планах — проведення<br />

мистецьких вернісажів, музичних<br />

проектів і багато іншого.<br />

А на Новий рік площа взагалі стане<br />

чарівною. На ній стоятиме найкраща, на<br />

нашу думку, новорічна ялинка міста. Ми<br />

дуже серйозно підходимо до організації<br />

новорічних свят, до підбору ялинки та прикрас<br />

до неї. В результаті ми зупинилися на<br />

метровій екологічно-безпечній ялинці,<br />

прикрашеній абсолютно унікальною системою<br />

освітлення. Також святковий настрій<br />

на площі посилюватиме і оздоблення Палацу<br />

культури та алея ліхтарів з чудовими<br />

біло-блакитними новорічними мотивами.<br />

Але найбільше задоволення ми отримали<br />

під час роботи над творчою програмою свят.<br />

Вперше Черкаси матимуть змогу побачити<br />

найвідоміший різдвяний балет — „Лускунчик“<br />

у виконанні грандів балетного мистецтва.<br />

Ми запросили тих, кого називають<br />

найкращими виконавцями — Російський<br />

Класичний Гранд Балет. А сама вистава<br />

„Лускунчик“ — це мистецький символ Нового<br />

року та Різдва Христового. Також у<br />

програмі виступів гранд-балету — мюзикл<br />

„Снігова Королева“. Повірте, привезти такий<br />

колектив у Черкаси було неймовірно<br />

важко. Це справжнє везіння, ми фактично<br />

вмовили цей колектив приїхати до Черкас<br />

між виступами у Європі та Росії.<br />

Крім Російського Гранд Балету ми запросили<br />

також кілька надзвичайно популярних<br />

та талановитих українських<br />

колективів. Черкащани зможуть відвідати<br />

новорічні циркові вистави відомого цирку<br />

„Кобзов“ та побачити „Різдвяну коляду“<br />

від Київського академічного театру фольклору<br />

„Берегиня“. Також балетну тему посилить<br />

і трупа Одеського національного<br />

академічного театру опери та балету з виставою<br />

„Попелюшка“. Крім того, звісно,<br />

виступатимуть і творчі колективи Палацу<br />

культури. Також у рамках святкування працюватиме<br />

новорічна „Пошта Діда Мороза“.<br />

Буде неймовірно весело та цікаво.<br />

— Коли і як починається програма<br />

новорічних та різдвяних свят на „Дружбі<br />

народів“?<br />

— Ми розпочинаємо свою програму з<br />

одного з найбажаніших свят для дітей —<br />

Дня Святого Миколая, саме у цей день їм<br />

дарують усілякі подаруночки. Зі свого боку<br />

таким подарунком від нас буде перша вистава,<br />

проведена 19 грудня. А вся програма<br />

святкувань триватиме аж до 10 січня. Але<br />

крім, так би мовити, офіційної частини вже<br />

традиційно, по вихідних з до ,<br />

біля ялинки працюватимуть аніматори.<br />

Дітлахи зможуть не лише приємно, але й<br />

корисно провести час — поводити хороводи<br />

довкола ялинки, сфотографуватися, взяти<br />

участь у всіляких виставах та акціях.<br />

— Ви сказали, що заходи будуть доступними<br />

для усіх сімей. Якою буде ціна і хто<br />

займається безпосереднім запрошенням<br />

артистів?<br />

— Займаємося програмою ми — я, колектив<br />

Палацу „Дружба народів“, кращі режисери<br />

міста, наші колеги. Ми хотіли, щоб<br />

діти Черкас могли побачити ті самі вистави,<br />

яким аплодують діти у всьому світі. Над<br />

цим проектом ми почали працювати задовго<br />

до новорічних свят. У таких колективах<br />

світового рівня розписаний весь календарний<br />

рік. Тому домовитись про виступи з<br />

ними на новорічні свята було нелегко.<br />

Відносно квитків: багато квитків буде<br />

розповсюджено безплатно для дітей з<br />

багатодітних родин, дітей-сиріт, через<br />

соціальні служби та громадські організації.<br />

Інші квитки продаватимуться з<br />

благодійною ціною — 20 гривень. Всі зібрані<br />

з продажу квитків гроші будуть спрямовані<br />

на облаштування дитячих кінозалів у<br />

лікарнях міста — в першій міській дитячій<br />

лікарні, в обласній дитячій лікарні, в<br />

онкодиспансері. Також для дітей, які перебувають<br />

у медзакладах, будуть проведені<br />

концерти під назвою „Подаруй дітям<br />

радість“. Вони підготовлені силами творчих<br />

колективів Палацу „Дружба народів“ та<br />

творчими колективами шкіл міста. Ми хочемо,<br />

аби і там діти мали можливість подивитись<br />

мультики, дитячі фільми.<br />

Ми переконані, що цього року новорічні<br />

та різдвяні свята будуть найяскравішим<br />

враженням нашої малечі.<br />

За підтримки Валентини Жуковської<br />

Великі новорічні свята ПК „Дружба народів“<br />

Грудень року<br />

15 грудня<br />

Відкриття новорічної ялинки<br />

ПК „Дружба народів“<br />

19 грудня<br />

Театралізоване свято<br />

до Дня Святого Миколая<br />

25 грудня<br />

Київський молодий театр<br />

Вистава „Сім бажань Зербіно“<br />

Січень року<br />

2 січня<br />

Російський Класичний Гранд Балет<br />

Мюзикл „Снігова королева“<br />

3 січня<br />

Російський Класичний Гранд Балет<br />

Мюзикл „Снігова королева“<br />

4 січня<br />

Російський Класичний Гранд Балет<br />

Мюзикл „Снігова королева“<br />

5 січня<br />

Російський Класичний Гранд Балет<br />

Балет „Лускунчик“<br />

6 січня<br />

Російський Класичний Гранд Балет<br />

Балет „Лускунчик“<br />

7 січня<br />

Київський академічний театр<br />

фольклору „Берегиня“. „Різдвяна коляда“<br />

26 грудня<br />

Київський молодий театр<br />

Вистава „Сім бажань Зербіно“<br />

27 грудня<br />

Цирк „Кобзов“<br />

Новорічна циркова вистава<br />

28 грудня<br />

Цирк „Кобзов“<br />

Новорічна циркова вистава<br />

8 січня<br />

Київський академічний театр<br />

фольклору „Берегиня“<br />

„Різдвяна коляда“<br />

9 січня<br />

Одеський національний академічний театр<br />

опери та балету<br />

Балет у 2-х діях „Попелюшка“<br />

10 січня<br />

Одеський національний академічний театр<br />

опери та балету<br />

Балет у 2-х діях „Попелюшка“<br />

Щосуботи та щонеділі з до <br />

новорічна інтермедія біля ялинки<br />

Довідки за телефоном: <br />

И он „нажал все клапаны“<br />

Выступление Сергея Бабкина в Черкассах стало заметным культурным событием<br />

Очередная театральная встреча со<br />

звездой сцены, которые в рамках<br />

проекта „Живи в Черкассах“ задумал<br />

проводить в нашем городе<br />

и.о. худрука драмтеатра Сергей<br />

Проскурня, подтвердила: черкасщане<br />

готовы ходить на концерты,<br />

они любят и знают по-настоящему<br />

стоящих артистов, а высокое искусство<br />

у нас все еще вызывает<br />

горячий интерес.<br />

Заполненный почти на % зал<br />

и живое, трепетное участие публики<br />

в общении с артистом. Черкассы<br />

подтвердили наилучшие ожидания<br />

продюсеров этой встречи. На<br />

нее пришло много молодежи, пожаловали<br />

и известные черкасские<br />

музыканты, как например, джазмен,<br />

пианист и организатор джазовых<br />

фестов Сергей Крашенинников<br />

с друзьями. Бабкин интересен<br />

самым различным категориям слушателей,<br />

и его сольный концерт<br />

проходит с аншлагом. Два часа публика<br />

буквально не отпускает со<br />

сцены известного харьковского артиста<br />

и исполнителя собственных<br />

песен. А он, буквально сросшись<br />

со своей акустической гитарой, вытворяет<br />

с ней невероятное — один<br />

в синем цвете рампы, поет так, что<br />

перед глазами слушателей вырастают<br />

целые театральные сцены из<br />

большого спектакля под названием<br />

„Жизнь“.<br />

По просьбе организаторов<br />

встречи Бабкин привез для черкасщан<br />

свои песни на украинском<br />

языке, но в огромной концертной<br />

программе нашлось место и русскоязычным<br />

песням. Каждая песня<br />

— спектакль. Сергей максимально<br />

перевоплощается в своего<br />

лирического героя, мастерски<br />

владеет голосом и интонациями.<br />

Крик дикой птицы и вой волчицы<br />

передает так, что кровь стынет<br />

в жилах, а паузы выдерживает<br />

так театрально, что убеждаешься:<br />

перед тобой не песня исполняется,<br />

а разворачивается настоящий<br />

моноспектакль. Вот в песне „Герой<br />

пришел домой“, он внезапно<br />

остановившись посреди песни<br />

и приложив палец к губам, обращается<br />

к зрителям: „Тише! Я прошу<br />

вас, тише!“. И зал верит: нужно<br />

молчание, что-то случилось. В наступившей<br />

гробовой тишине певец<br />

продолжает, оказывается: это<br />

его солдат из песни просил тишины,<br />

потому что, как там поется, —<br />

„он все слышит!“. Зал — в восторге,<br />

просит еще…<br />

Во время концерта зрители<br />

оставляли на краю сцены листочки<br />

с вопросами — артист с удовольствием<br />

отвечал на них и исполнял<br />

песни „на заказ“. А в финале<br />

зал стоя аплодировал полюбившемуся<br />

кумиру, долго не<br />

отпускал его со сцены. Ведь такие<br />

встречи — редкость. Впрочем,<br />

Сергей Проскурня обещает:<br />

это только начало. Впереди нас<br />

ждут встречи с харьковским театром<br />

„19“, в котором долгое время<br />

работал Сергей Бабкин, а также<br />

с такими звездными мастерами<br />

сценического слова как Сергей<br />

Юрский, Алла Демидова и<br />

другие.<br />

Елена Буевич

№49 • 5 декабря года<br />

goalma.org ДЕТСКИЙ ВОПРОС<br />

7<br />

Как жить без агрессии?<br />

Черкасские школьники познакомились с правилами хорошей жизни<br />

Неуспешность в учебе и проблемы с одноклассниками — такие во<br />

просы можно урегулировать самому. Надо только знать как, и уметь<br />

контролировать себя. Об этом ребята из черкасской средней школы<br />

№18 узнали на специальном тренинге, который проходит при по по<br />

ддержке Фонда „Дитячий світ“ Валентины Жуковской для учеников<br />

шестых и седьмых классов. За четыре увлекательных занятия Андрей<br />

Лаврик, инструктор „Школы без агрессии“ (специальная программа<br />

неправительственной организации „Искусство жизни“) из Киева, по<br />

казал мальчишкам и девчонкам игры и упражнения, которые помогают<br />

контролировать негативные эмоции: свои и своих друзей…<br />

Всего лишь 45 минут, но расслабление,<br />

которое ребята получили<br />

в середине учебного дня,<br />

их вдохновляет: в игры поиграли,<br />

посмеялись, но и задумались<br />

об очень важных вещах: программа<br />

тренинга продумана так, чтобы<br />

было и интересно, и поучительно.<br />

Тридцать два года назад<br />

организация „Искусство жиз-<br />

Всі будемо з „Мармеладом“!<br />

У Черкасах з’явилося незвичайне кафе для дітей<br />

Яскраве і казкове, схоже на телестудію для зйомки дитячої передачі, а<br />

не на звичайний заклад харчування, кафе „Мармелад“, яке відкрилося<br />

в перший день грудня, — це щось нове і несподіване для Черкас.<br />

Такого наші батьки і дітлахи ще не бачили. У місті давно вже немає<br />

приємних дитячих кафе, якими славилися Черкаси у колишні часи.<br />

Сьогоднішні батьки ностальгічно згадують і „Зірницю“ з величезним<br />

асортиментом десертів, і кафе в „Дитячому парку“. Але тепер, вже зі<br />

своїми дітьми, ми неодмінно надолужимо святкові уікенди. Тому що<br />

тепер у нас є „Мармелад“.<br />

друзями, свої найкращі дні“.<br />

Валентина Борисівна прийшла<br />

також на відкриття не з порожніми<br />

руками. Свого роду неформальним<br />

символом „Мармеладу“ стала<br />

величезна іграшкова панда,<br />

подарована Валентиною Жуковською,<br />

яка також і оголосила<br />

конкурс на найкраще ім’я для<br />

іграшки. До речі, у Китаї панда, за<br />

словами Президента ПАТ „Азот“,<br />

вважається символом миру.<br />

У суботу перші відвідувачі змогли<br />

оцінити кафе: тут буяла ігрова<br />

і танцювальна програма для найменших<br />

гостей, працівники кафе<br />

пригощали малечу мармеладом<br />

ручної роботи. Батьки з цікавістю<br />

М и запитали<br />

ни“ появилась в Индии, с <br />

го — официально зарегистрирована<br />

в Украине, где ее тренеры<br />

работают и с детьми и со взрослыми.<br />

Программы — различные,<br />

но похожи по своей идее: научить<br />

и подсказать, как можно сделать<br />

лучше свою жизнь. „Основная<br />

идея — это снижение уровня<br />

стресса, агрессии у современного<br />

человека, — рассказывает Андрей<br />

Лаврик. — Получается, что<br />

современная жизнь, ТВ, кино<br />

учит людей всему, что угодно, но<br />

только не тому, как избавляться<br />

от негативных эмоций. А почему<br />

совершаются преступления?<br />

Почему столько агрессии бывает<br />

у подростков? Об этом можно<br />

очень просто, понятно им рассказать.<br />

Поэтому и была создана<br />

такая организация как наша.<br />

У нас есть программы для всех<br />

слоев населения. Техники и методики,<br />

которые в них используются,<br />

позволяют на всех уровнях<br />

убрать агрессию и негатив“.<br />

В черкасской школе №18 тренинг<br />

проведен по инициативе<br />

Валентины Жуковской и Фонда<br />

„Дитячий світ“. Школьный кольный психолог<br />

Ирина Дмитриевна Дяченко,<br />

которая посещает каждое занятие,<br />

считает, что он очень полезен<br />

для ребят.<br />

Вот начинается занятие в 7-м<br />

классе, проверка домашнего задания:<br />

ребятам предлагалось подумать<br />

над тем, какими качествами<br />

должен обладать настоящий<br />

друг. Видно, что многим эта тема<br />

интересна, но некоторые стесняются<br />

говорить — этот барьер<br />

тоже преодолевается в неформальной<br />

обстановке тренинга.<br />

Постепенно в играх ребята объединяются,<br />

смеются, кажется, все<br />

разделение в классе — исчезло.<br />

„Как психолог, я вижу, что это<br />

очень полезно для детей, — рассказывает<br />

нам Ирина Дмитриевна.<br />

— Тренер говорит с ребятами<br />

на доступном им языке, неформальное<br />

общение устанавливает<br />

доверительное отношение между<br />

ними. На уроке они не могут себя<br />

проявить так, как здесь. И не все<br />

после уроков общаются так, вместе.<br />

Обычно — разбиваются на<br />

небольшие группки. А тут проходят<br />

коллективные игры и видно,<br />

как ребята просят — все, как<br />

один: давайте играть. Еще вчера<br />

на занятии они были очень зажаты,<br />

а сегодня — более расслаблены…“<br />

По мнению Президен-<br />

Мы спросили<br />

ребят, что им<br />

понравилось на<br />

тренинге, в ответ<br />

услышали:<br />

Даша Жовтоног:<br />

— Дыхательное упражнение<br />

очень хорошее. Я маленькую<br />

сестру научила: она с радостью<br />

делает его вместе со<br />

мной. А в игры мы научили<br />

играть с нами маму с папой.<br />

Черненко Лиля:<br />

— Понравилось играть в<br />

игры, очень интересные,<br />

усталости нет после занятий<br />

и наступает приятная расслабленность.<br />

Степанова Лера:<br />

— И голова больше не болит.<br />

Мне очень нравятся<br />

игры, да и весь тренинг в целом:<br />

показывает, как человеку<br />

сдерживать себя.<br />

Денис Лесечко:<br />

— Нравится тем, что он<br />

проходит вместо урока. Здесь<br />

узнаешь много нового, да и<br />

становишься спокойнее.<br />

та Фонда „Дитячий світ“ Валентины<br />

Жуковской, детская агрессия<br />

— недооцененная проблема<br />

современного общества, которая<br />

уже в ближайшее время будет давать<br />

знать о себе. „Все мы видим,<br />

что жизнь в нашем обществе стала<br />

быстрее. Информация распространяется<br />

мгновенно, тогда как<br />

моральные и культурные ценности<br />

понемногу нивелируются.<br />

И семья, и школа уже не выполняют<br />

воспитательную функцию,<br />

которую должны были бы.<br />

Такие тренинги как этот, должны<br />

сделать детей более открытыми и<br />

психологически устойчивыми“.<br />

розглядали меню, тому що всі страви<br />

тут готуються за унікальними<br />

рецептами зі свіжих продуктів та<br />

на спеціальному обладнанні. Подарунки<br />

та призи з рук кумедних<br />

величезних звірят чекали на<br />

всіх учасників ігрової програми.<br />

„Наше кафе можна назвати<br />

кафе-клубом, адже тут дітей чекає<br />

спеціальна програма розваг, —<br />

розповіла адміністратор Вікторія.<br />

— Є меню і для дорослих. Доки<br />

мами відпочивають у кафе, діти<br />

можуть гратися в ігровій кімнаті<br />

з вихователем, який проведе<br />

майстер-клас з аплікації чи<br />

оригамі, покаже іграшки,. Така<br />

велика направленість на дітей обрана<br />

в нас не випадково: у місті<br />

немає де змістовно провести<br />

вільний час з малюками. А тут<br />

чекаємо дітей від самого найменшого<br />

віку й практично до <br />

років. І, звичайно, дорослих. По<br />

п’ятницях, суботах та неділях для<br />

них працюватимуть дитячі караоке,<br />

дискотеки і шоу-програми з<br />

професійними аніматорами“.<br />

Де і коли?<br />

Клуб-кафе „Мармелад“ розташований<br />

в Палаці культури „Дружба<br />

народів“. Заклад працюватиме<br />

щодня з до <br />

Які Ваші перші враження від „Мармеладу“?<br />

Назву цьому кафе придумали<br />

самі діти, а від дорослих залежало<br />

все інше — відкрити його в такому<br />

зручному місці, на нижньому<br />

поверсі палацу „Дружба народів“<br />

та оснастити неймовірними меблями<br />

(всі вони не травматичні,<br />

з нетоксичних матеріалів, легко<br />

трансформуються в сидіння і<br />

пуфи). І звичайно ж, подбати про<br />

спеціальне дитяче меню. Кафе<br />

відкрито родиною черкащан, які<br />

давно мріяли відкрити подібний<br />

заклад для малечі. Ця ідея також<br />

знайшла моральну підтримку<br />

з боку Валентини Жуковської,<br />

яка розповіла про своє ставлення<br />

до „Мармеладу“: „Коли ми<br />

відкривали відновлений палац<br />

„Дружба народів“, я казала, що головне<br />

для нас — щоби діти мали<br />

можливість проводити тут час. Ми<br />

почали з дитячих та спортивних<br />

майданчиків, і зараз багато дітей<br />

користуються ними, з радістю приходять<br />

й у численні гуртки, які працюють<br />

в палаці. Отже, відкриття<br />

такого прекрасного кафе „Мармелад“<br />

дає можливість нашим дітям<br />

святкувати тут, у сімейному колі, з<br />

Оксана й син Міша:<br />

— З цікавістю прийшли на<br />

відкриття й одразу ж вирішили<br />

спробувати погратися в ігровій<br />

кімнаті. Ми постійно буваємо<br />

у дитячих закладах Черкас, ходимо<br />

у „Пластилін“. Сюди залюбки<br />

завітаємо з друзями. Тут<br />

можна святкувати дитячі дні народження<br />

— дуже зручно!<br />

Олег і дочка Ксенія:<br />

— Безперечно, я обома руками<br />

за те, щоб в нашому місті<br />

з’являлися дитячі заклади,<br />

дитячі майданчики. Ми з дочкою<br />

ходимо на майданчик біля<br />

„Дружби народів“, і забрати її<br />

звідси непросто. Хоч Ксенія ще<br />

зовсім маленька, але для дітей є<br />

гарна перспектива, і це радує…<br />

Інна та син Тимофій:<br />

— Щось нове робиться для<br />

дітей, це дуже добре. Буде де<br />

відсвяткувати дитячі свята, та<br />

й взагалі — погратися. З дітьми<br />

— Тимофійком та старшою Русланою<br />

щосуботи приходимо на<br />

вистави та дитячі програми біля<br />

„Дружби народів“. Тепер діти<br />

зможуть тут поїсти і гуляти далі…<br />

Страницу подготовила Елена Буевич

8 ЛИЧНЫЙ СЧЕТ<br />

Використання пластикових карт —<br />

це сучасно, стильно, зручно, а головне, надійно<br />

Банківські платіжні картки все<br />

більше входять до нашого життя.<br />

Сьогодні важко знайти людину, у<br />

якої в портмоне не знаходиться<br />

хоча б одна платіжна картка або<br />

Чак Поланік
Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Тук-тук

Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.

Перед виступом він попереджає: «Якщо ви таке вже чули, зупиніть мене». Зайде, було, до кабінету онколога і каже: «Скажіть, лікарю, а після вашої хемотерапії я зможу грати на скрипці?^[1]»

А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».

У відповідь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс^[2], та струшуючи попіл з уявної сигари, старий каже: «Місяців за шість? Хотілося б почути іншу думку».

«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».

З тим він і призначає хемотерапію. Тож, як лікар прописав, старого починають начиняти радіацією, навіть попри те, що їжа у нього в шлунку запікається скоріше, ніж перетравлюється на лайно, а сходити до вітру, за його власними словами, все’дно що силкуватися висцяти лезо бритви. Втім, кожної суботи він любісінько з’являється зі своїми жартами в перукарні, хоча потреби в тому вже немає — голова в нього лиса, як та більярдна куля. При цьому, позаяк від нього залишилися самі шкіра та кості, він, зі своїм лисим черепом, нагадує ходячий шкелет, якого чомусь змусили волочити за собою чималий балон зі стиснутим киснем, — у такому вигляді він більш за все нагадує каторжника, прикутого до чавунного ядра ланцюгом. Обплутаний медичними трубочками, що повз вуха забігають йому на лису як коліно голову і, зробивши петлю, пірнають углиб носа, він з’являється на порозі вже згаданого закладу зі словами: «Мені тільки підрівняти, на маківці, будь ласка». У відповідь — регіт. Зрозумійте мене. Мій старий — то вам ніякий не «дядечко Мілті»^[3]. Та й Едґар Берґен з нього теж аніякий^[4]. Неабиякий був би з нього лише Геловінський шкелет, та й то — якому топтати землю зосталося лише місяців з півтора, тож яка кому різниця, що він там каже, а в перукарні ржання, та таке, що й віслюк позаздрить. А все тому, що до вподоби хлопцям його натура.

Якщо серйозно, то я це веду не до того, щоб віддати належне його жартам. Може, це моя провина, що мені бракує потрібних слів, та в тому й річ, що мій старий був куди як смішнішим за те, про що йшлося в його, так би мовити, дотепах. Може, я чогось не розумію, бо відчуття гумору — це, здається, не той його талант, який я успадкував. Ще в ті часи, коли я був його маленьким Чарлі Маккарті^[5], а тягнулися вони досить довго, бувало, питає він: «Тук-тук^[6]?»

А я йому: «Хто там, га?»

А він: «Я-га».

А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»

А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»

А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».

А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»

Що до мене, то у ті роки я був занадто малим, аби второпати різницю між йодом та йодлем, бо мені взагалі було лише сім, і я тільки-но пішов до школи; я навіть не знав, чим Швейцарія відрізняється від «Шайноли»^[7], але мені дуже кортіло догодити таткові, тому я привчив себе сміятися раніше, ніж розуміти. Тож, хоч що б він казав, мене це одразу смішило. А під «Ягою», як я гадаю, він мав на увазі мою маму, котра пішла від нас, а швидше — втекла. Єдине, що я дізнався про неї від старого, — вона була «справжня краля», яка вважала себе вищою від будь-яких жартів, тому з нею були лихі жарти. Вона дійсно не приймала жартів на свій рахунок, тому ось так і розрахувалася з ним.

А то спита він у мене: «От коли Вінні ван Гог відчикрижив собі вухо та відправив його отій повії, яка звела його з розуму, то яким чином він це зробив?»

Сіль жарту полягала у відповіді «З повієдомленням». Але коли тобі лише сім і тобі незнайомий ані ван Гог, ані повія, то яка там до біса «сіль»; а ніщо не вбиває жарт скоріше, ніж чесно спитати у старого, коли і з чого сміятися. Отже, коли старий питає: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» — я розумію, що зустрічне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвінкий регіт. І коли він мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю сміхом.

А він не вгамовується: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А він: «Радіо». — «Яке радіо?» — «Активне». — «Чого тобі, активне радіо?» — «Не активне радіо, а радіо активне». — «Добре, і чого ж тобі, радіо активне?» — «Радить, діти, не радіти, коли радій ніде діти!» Або: «Карл у кралі вкрав коралі, краля зробила Карлу…» Ще не закінчивши, він заливається сміхом.

А я? — що я? — я ще подиху не перевів і від попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсім не тому, що жарт мені припав до смаку. Взагалі, я був не в тому віці, коли ти в змозі розділити радість хоча б від будь-якого дотепного жарту, позаяк у школі ми ще й до таблиці зразумноження не дійшли, не кажучи вже про таку незбагненну річ, як ділення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановці місць доданків» я теж не розумівся, не було.

Утім, я був не один такий. Наша стара, що пішла від нас, за словами батька, останнього жарту теж геть не сприймала, тож своїм почуттям гумору я, мабуть, вдався в неї. А от поза гумором питання, як старого сприймати, ніколи не стояло. Гадаю, що й вибору-то немає: свого старого треба сприймати таким, яким він є, бо не нам вирішувати, у яких батьків народитися. Хоча сприймати буває тяжко, бо кому ж сподобається, коли твій старий якщо й дихає, то лише через якийсь балон, і лягає до лікарні радше не лікуватися, а помирати на захмарних дозах морфію, і червоного желе «Джелло»^[8], яким їх напихають на вечерю, він і ріски в рот не бере. Зупиніть мене, якщо я вже казав, та у мого старого такий собі рак простати, що й навіть раком не назвеш, адже минуло чи то двадцять, чи, може, й усі тридцять років, перш ніж ми взагалі дізналися про його хворобу. Відтоді я й почав пригадувати, яких маленьких хитрощів старий мене навчив. Як-от, перш ніж копати яму, на лезо лопати треба попшикати WD^[9], тоді й лопата піде як по маслу. А ще він навчив мене не тиснути на спусковий гачок одним пальцем, бо так, скоріш за все, потрапиш пальцем у небо, а «вичавлювати» його, як лимон, усією п’ятірнею. Навчив виводити цятки крові. Та наводити жарти. Безліч жартів.

Авжеж, про порівняння з Робіном Вільямсом не йдеться. Я бачив якось те кіно^[10] з ним, із Вільямсом, коли він чіпляє червону кульку на носа і натягає таку велику перуку в стилі «афро», тільки не чорну, а всіх кольорів веселки, і завеликі клоунські пантофлі, а в петлицю встромляє штучну гвоздику, з якої цівкою б’є вода, і ти мимоволі віриш, що цей приятель, дійсно, неабиякий цілитель, що змушує хворих на рак малолітків умирати від сміху, не в тому сенсі, що вони вмирають сміючись, а в тому, що сміються і — більше не вмирають. Мало того, ці голомозі дітлахи, від яких зосталася сама снасть, гірша навіть за мого старого, на превеликий подив, сміючись, видужують.

А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».

Я це до чого? А до того, що Сміх, що, втім, і їжакові зрозуміло, це — Найкращі Ліки. Проводячи, ясна річ, без ліку часу в лікарняному передпокої, я, саме собою, вигодив хвилинку на той самий «Рідерз дайджест». Правдиву історію з нього всі ми, якщо не читали, то напевно чули: жив та був собі один аміґо, і була у нього пухлина мозку, і була та пухлина завбільшки з грейпфрут, і через ту пухлину він вже збирався відкинути копита. Про те, що недовго залишилося, йому натякали вже геть усі: і лікарі, і священики, і патологоанатоми. Та їм на зло він примусив себе дивитися стрічку про «Трьох бовдурів»^[11] нон-стоп. Ба більше, цей аміґо з четвертою стадією раку примусив себе ще й реготати, теж нон-стоп, з Ебота й Костело^[12], з Лорела й Гарді^[13], та ще й з цих, як їх, братів Маркс, щоб уже певнісінько. І що б ви думали? — оклигав. Ось що буває, коли гормонійно поєднати непереливки крові з хахоньками від ген-дорфінів.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямує навпростець до батькової палати в госпісі, рішуче підтягує стілець до ліжка і сідає. Потім втуплюється в землисте обличчя старого на смертній постелі й починає: «Так от, заскакує ота білявка до генделика за рогом, де раніше ніколи не бувала, цицьки — як цяцьки; булки — цупкі, і замовляє портер, скажімо, «Мікелоб». А бармен, не гвіздком у тім’я битий, потайки щедрою рукою підмішує у пляшку «Мікі Фін»^[14], що одразу «вирубає» її як підтяту, і кожен перець у генделику по черзі користується з її стану, задравши їй спідницю та перехиливши бездиханне тіло через край більярдного столу. Та настає час зачинятися. І лише тоді, плескаючи по щоках, її приводять до тями і сповіщають, що пора, мовляв, і честь знати. І що ж, зо два-три дні ця ципа з цицьками та булками з’являється знов, замовляє той самий «Мікелоб» і дістає все те саме, що й минулого разу. І так триває не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питає у бармена, чи може їй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…

Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.

Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»

Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…

Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навіщо екзистенціаліст переходить дорогу?!»^[15]

А він тихо переходить у інший світ, так і не давши мені відповіді на самі екзистенційні питання. Він полишає мене тоді, коли я відчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачі я хапаюся за його обм’яклі, наче чужі, посинілі пальці холодної-холодної, немов крижаної, руки, та він навіть і не здригається, коли я по синій льодяній долоні проводжу «Джой базером»^[16]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пішла з сім’ї, чому залишила чоловіка з чотирирічним сином?»

Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупої ночі сидить біля ліжка в лікарняній палаті батька, вдається до найдотепнішого, як йому здається, аналога тих електродних прасок, що їх лікарі використовують, аби зупинити серцевий напад, до сміхового відповідника того, що цілитель Робін Вільямс застосував би до вас у покої клоунської невідкладної допомоги: такий собі дефібрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершків, такий, яким не погребував би і сам Чарлі Чаплін, якби його покликали рятувати ваше життя, і підносить цей торт високо-високо над головою, наскільки рук вистачає, і опускає його вниз, блискавично, як той баскетболіст, якому вдається слем-данк^[17], або той поляк, що як грім серед ясного неба розряджає свій штуцер — бабах! — просто старому в рот.

І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою, тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.

Я знову: «Тук-тук?» Усі затамували подих, і на мить мені здається, що я єдиний живий серед мерців. І я кажу їм: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди»^[18]. Ви що, хлопці, не вивчали в школі Емілі… Снікерсон? Або про Жан-Поля… Стюарта не чули?»

Я ворушу бровами та струшую попіл з уявної сигари: «Хто там?» І сам відповідаю: «Я не знаю, хто там, — я навіть не вмію грати на скрипці!» Єдине що я знаю — що в голові моїй не клепки, а клоччя жартів, які просто так не викинути з голови, бо вони засіли в ній, наче пухлина, пухлина завбільшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навіть лайно собаче біліє і більше не смердить, — ось яке лайно не йде мені з голови, бо ним напихали мені голову усеньке попереднє життя, начебто це й справді весело. І вперше відтоді, як у ролі «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такі слова як «підор», «манда», «нігер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я — сам був жартом. Яке запізніле прозріння! Зрозумійте мене: добрий жарт, він як пісня перевірена часом, він як «Мікелоб», що подається приємно-прохолодним… от тільки з «Мікі Фіном»… і подається тим, хто всміхається так ласкаво, що вам і невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що він вражає, а вражає він несподіванкою; це як у боксі: буцімто кулак у рукавичці, та ще й у м’якій, але ж вона приховує залізні костяшки; тож як поцілить такий у щелепу, то дійсно вражає — бах! — він наче дає зрозуміти: «Я кращий за тебе», «Я крутіший» і «Останнє слово, приятелю, за мною».

І стоячи посеред все тієї ж старої суботньої перукарні зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»

Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»

І нарешті один з тих дивнуватих дідків, завсідників перукарні, мовить сиплим від тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»

І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, — цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза — це половина успіху, якщо не весь, — і після паузи я осміхаюся так ласкаво і кажу: «Радіо…»

Еленор

Ренді ненавиде дерева. Він ненавиде дерева так гаряче, що, коли Інтернет репортерує про гуртову дефенстрацію дощових джунглів Амазонії, він, Ренді, вважа, що це доволі гарне і шляхетне визначення подій.

Здебільшого, дерева сосни. Він ненавиде, як дерево сосна руха: воно руха повільно, потім руха швидко. Спершу так екскоріаторно повільно, що забуваєш, що воно руха, типу, завжди. Це саме той метод, яким дерево дедалі вища й вища, набираючи собі тонни дров’яної кубатури, аж поки воно, типу, не наведеться на ціль — просто на маківку голови якоїсь людини. Після цього дерево сосна руха швидко, як замаскована протипіхотна міна швидко. Занадто швидко, щоб це усвідомити.

У всякому разі, Рендів татусь усвідомити його прихід аж ніяк. Наперед визначивши собі на все життя відкривати дросель і тягати зелений ланцюг^[19], Рендів татусь уже, типу, жив у тривожному часі. Один швидкий рух, і вся та деревинна сировина троще волосатий купол його тонкого черепа на мільярд кривавих фрагментів.

Ренді виріша, що він має кращі заняття, ніж зусібіч стерегтися, та зрештою й на себе отримати згори сотню тонн целулоїдної фібри. Ренді ненавиде Орегон^[20].

Ренді доходе жити в якомусь будинку під рожевим тиньком, де дерева ніколи, нізащо не потрапляють у краєвид. Ренді, він прибира до рук гроші за батьківську страховку і пха до машини свого буля. Він праве на південь, всю дорогу шаліючи швидше і швидше, типу, як ніби зграя сіромашних вовкодавів приглядаються до його, Рендівої, сраки.

У Каліфорнії, тамтешня реалторка лупе баньки на Рендіву тачку: на його «Селіку»^[21], тюнінговану вдвічі дорожче післяпродажного хромування за цінами автодовідника «Синя книжка». І ще та регентка, вона бере на увагу Рендівого пітбуля. Такий стандарт, таке конфесійне бунтарство. Та регентка легко ексгумує поголену Рендіву голову і його свіжонабите на обличчі табу, яке, типу, досі сочиться кров’ю. Регентка відчиня свій ноутбук і дрібніша до качання якоїсь піратської штуки. Вона каже Ренді:

— Котику.

Вона каже, типу:

— Котику, ти так схуднеш на цій хаті.

Реалторка, ім’я в цієї агентки, типу, Газель.

І ноутбук Газелі показує перед виряченими баньками Ренді певне кіно. Типу, там відвертий контент, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту за тисячу поколінь від будь-чого, за що колись давно було платилося грубі гроші. Регентка каже:

— Котику.

Вона, типу, каже:

— Котику, назва цьому буде: «Тікай і ховайся, біла манюню IV».

В означеному фільмі, типу, зіркою Дженніфер-Джейсон Моррел^[22]. Вона підбива одного блондинистого злодюжку-квартирника бомбонути якусь хату-лялю, де, щоб зітхнути з полегшенням, капітулюють з десяток якихось братчиків- котиків. Ті братчики-котики, типу, мліють-метастазують у постелі опісля доволі нахабного цілонічного, розпаленого «Ремі-Мартеном», запліднювання. Сам сюжет розпочинається, коли вона, Дженніфер-Джейсон, інкрімінує себе у розплутування золотих ланцюгів з десятка тих означених ший. І тільки коли ті дебелі, запальні — і зрозуміло, що вже обпатрані — братчики-котики прокидаються, кіно набирає темпу.

Він, типу, під рожевим тиньком ззовні — будинок в цьому фільмі. І плавальний басейн займа ледь не все заднє подвір’я, і, здається, з одного його краю газована вода виливається десь у безслав’я. В сусідів на переднім дворі з гравію росте кактус Сеґундо^[23], і жодного дерева.

Під час оглядин реалторка Газель, вона зверта його увагу на спеціальні особливості, включно з двоповерховим проваллям передпокою з долівкою з білого мармуру. Це, типу, та локація, де Дженіфер-Джейсон вовтузилася з лавою тих зголоднілих братчиків-котиків, які добивалися черги, щоби брутально її вибахурувати.

Ренді й реалторка, вони просто стоять там і благоговіють. Обоє вбиті приголомшливою кіногенічністю гістероктомії, яка мала місце на цій квадратурі.

Він, Ренді, типу, покладаючи глибоку жертву, він каже:

— Сестричко-кицюню, щось мені тут тхне фарисейством!

А Газель, вона каже:

— Котику, ось коли ти вступиш у володіння. Ти продаватимеш квитки і роззолочуватимешся, водячи золочені екскурсії.

Газель наставля, що ця з білого мармуру квадратура долівки, ось просто тут, типу, ідеальне місце для встановлення Різдвяного деревця. Але ж Ренді, він ненавиде дерева — хоч живі, хоч мертві.

Реалторка, вона наполяга на тому, що проведе Ренді через залу для витребеньок, губорозпусну вітальню, стінну шафу, безклепкий куточок, кімнату для нудьгування і стильне домашнє гріховодство вже тоді, коли Ренді укладе угоду купівлі. Ренді лише хоче знати, чи вистаче тут, типу, достатньо місця, щоби собаці побігати. Ренді показува пальцем, викорінюючи свого американського бультер’єра. Типу, собаку звуть Еленор.

Енді з Газеллю міряють кроками гравійний метраж. І звісно ж, там вистача достатньо місця, між ними і Хуанами Кордобами по сусідству. А отже, Ренді, він шляхтує на придибання будинку через транзакцію чистої готівки.

А та пітбуль, Ренді веде її до безповідкового парку і навча приносити закинуте, капітулюючи при цім до явно фальшивої відрубаної руки. Еленор любе цю розтерзану бутафорську остачу з якогось гелловінського блокбастеру. Зблизька кров на обрубаному зап’ястку вигляда абсолютно вікарною^[24]. Типу, пучки почорнілі і такі пустопромовисті. Тим не менш попри те, нема кінця веселощам, коли Еленор раптом вискакує з кущів з таким шокуючим, облупленим в неї між ікл обрубком.

Ренді гра в такий спосіб у ці закидони, просто аби подрочити своїх сусідів, отих кляузників Хуанів Кордобасів, які возять возики зі стереотипом, ніби пітбулі цілими днями нічого не роблять, окрім як тільки використовують свої гострі як бритви щелепи, щоби, типу, мастурбувати крихітних немовлят.

Просто, аби накрутити комічну пружину цих ескапад, Ренді приневолює себе до утилізації рожевого пластмасового пупса — хай його приносить Еленор. Він катапітулює означену ляльку до навколишніх шаблонних живоплотів та кактусів Сеґундо й Еленор, вона хижо кидається по неї. Як побачать, як дико мчить пітбуль, вочевидь термосячи безпорадне немовля, вся ця спитуація виллється в крики, дума Ренді.

У будинку він потай плека найоптимістичніший сералій, що Дженіфер-Джейсон, типу, виріша вирушити у сентиментальну подорож. Будь-якогось дня вона, типу, вмоторює своїм «Порше» на його під’їзну алею і дзвонить у дверний дзвоник, благаючи дозволу рекогносцирувати місця її старих хлюп-пригод. Коли це трапиться, мріє Ренді, як він обійма Дженіфер-Джейсон своїм сильним-але-ніжним захватом і, типу, вставля — як дуже багато мужніх інших, — щоби ретельно й прискіпливо її вибахурити.

А тим часом, щоби послабити свою самотність, Ренді бентеже Газель. Він представля їй залишки грошей від страховки і каже:

— Сестричко-кицюню, я, типу, пропоную готівкові умови, щоби ти поєдналася зі мною в священному маркимоніальному союзі.

Ренді, він її романтизує, смаже їй стейки і псує її чудову фігуру, подаючи їй на десерт запечену Небраску^[25]. І врешті-решт Газель, вона стуха до того, що виходе за нього заміж.

Поза тим, втіша себе Ренді, життя в Каліфорній — це, типу, покращення. Життя в такому архітектурно імпозадному будинку, зна Ренді — це наповнює його нудне буття глибокістю ректабельного кредитного забезпечення. Вільно віддихуючись тут, він почува себе кимсь насправді важним. Чи то укуратором музею, чи то стражем-охоронцем якогось інфербального вогню.

Ренді ненавиде бути просто ніким. Це, типу, ніби якесь спадаюче дерево вже розшпетило його на друзки.

Типу, це та потайна правда про загибель Рендівого тата, це вона спонука Ренді почуватися глибоко й обґрунтовано збендефекованим.

Тим не менш попри все, будь-які покращення в стилі його життя виявляються всього лише пустими перденціями.

Його нова рідна душа, Газель, вона завжди зника, вируша то на Ревні Класи^[26], то в притулок для знепучених дружин. А коли з’являється Ренді, щоб відвезти її додому, вона імітує своїм захвисникам зі служби допомоги скурвивдженим особам, ніби це він винен в тому, що в неї продавлена ламбада^[27], тоді як Газель, вона сама якось конфондувала йому, що це одної пізньої ночі, колись давним-давно, у неї мав місце інцидент з травматичною перфорацією під час самофеляції.

Тим не менш попри все, Ренді лячно. Він констатує, що, якщо Газель вдасться пройти обстеження на хорість, тоді саме його буде з’ясовано судами і зацукровано на важкий термін за ґратами. Замість Дженіфер-Джейсон, це він, типу, циркумцизується у пастці обставин поза власним контролем. А у в’язниці Ренді стане тим, кого через його пристрасть до ніжності день і ніч пропускатимуть через вибахурювання зграї зголоднілих братиків-котиків. Всі до одного схильні до вчинення безплідних актів тюремно-стільникового покриття.

Додаючи скипидару на рани, Інтернет репортерує, що Дженіфер-Джейсон, типу, вчудила жорстокий акт самогубства. На відзнаку її життєвих досягнень Ренді зводе на передньому дворі невеличку капличку, щоби там демонструвалася її фотографія. Він надіється на приплив паломників, але оті сусіди, Хуани Кордобаси, кажуть, що його капличка, типу, огидна через те, що фотографія Дженіфер демонструє, як вона, типу, насолоджується своїм тривимірним покликанням.

Всі відверті кінокадри, що їх Ренді помістив у свою капличку, вони зникають.

Зрештою, сезонознавці — хоча в Каліфорнії весна, літо і всі пори року майже ідентичні на вигляд — його сусіди влаштовують у себе на подвір’ї Наївний Вертеп^[28]. Узгодженню не помага, а навпаки, коли вони скаржаться, що Еленор створює забагато шуму, і Ренді з заднього подвір’я кричить їм через огорожу, що принаймні його собака вміє гавкати англійською мовою.

Різдво — це також коли всюди, типу, ховаються по засідках, чигаючи на нових жертв, свіжозрубані вічнозелені дерева з Орегону. Одно з таких, вичисля Ренді, типу, несе на собі і його ім’я. Найближчі сусіди влаштовують Наївний Вертеп на підставі того, що вони Хуани Кордобаси, цілувальники Папи. Вертеп, типу, довершено штампованими з пластмаси фігурами Йосипа і Діви Марії. І пластмасовим немовлям, яке, типу, сквашене догори лицем у ящику від помаранчів, навалашеному купами жовтої соломи. Через великий надлишок сонячної репарації це передстражденне немовлятко Ісусик має порчений вигляд. На думку Ренді, воно, з його потрісканим пластмасовим личком і вицвілою фарбою, гірше за якийсь потрух.

Проблема в тім, що для Еленор цей Ісусик на вигляд, типу, як та лялька, яку вона віддавна, типу, призвичаїлася приносити. Еленор завжди їжаче свої баньки на нього. Ця собака, типу вже близька до істерики, наче якоюсь безсовісною Дженіфер-Джейсон Моррел можна виправдати цей святенницький кіч.

Можливо просто аби побавити Ренді, Газель закида, що їм треба вирушити на шопінг. Вона повністю насуцілена на придбавання хвойного деревця в діаграмі достатньо розкидистого, щоби заповнити двоповерхове провалля їхнього передпокою. Вона анулює всі застереження Ренді, вона абсолютно відкида нарікання на те, що його рідного тата було впокоєно падінням іншого такого ж орегонського монстра. А ні, Газель, вона каже:

— Котику.

Вона каже:

— Котику, ми декорнуємо наше деревце різнобарвними Різдвяними скляними прикрастами.

Купити хвойне дерево, підраховує Ренді, буде дешевше, ніж сплачувати колишній дружині антимонії. А отже, вони закуповують означене дерево і декорнують його тисячами прикрасток з дутого скла. Роблячи цю справу, вони залишають відкритими передні двері.

Нікому не є дивним, що пітбуль Еленор екстраполює себе за межі будинку. Роз’ятрюючись швидше швидкого, вона викрада ту пластмасову ляльку Ісуса і пускається в напрямку на північ через північний захід^[29] у чимдуж зростаючому темпі втечі.

Якісь люди, типу, проїжджають повз машиною, може, євреї чи слідчі Єгови, але якісь такі, що не визнають Ісуса за сина Божого, вони вирішують, що Еленор ущелепила звичайне немовля. У них такий депутатський вигляд. У всіх до одного настирливих нахаб очні яблука, типу, ось-ось повипадають. І вони починають гонитися за Еленор і розсилати убійне відео телефонами, а потім і котільйони низькозадих грубіянів Хуанів Кордобасів також затято переслідують Еленор з небезпечно високим темпом. І всі вони, типу, смалять з нелегальних револьверів.

Забиваючи баки супротиближньому, Газель, вона чита Ренді лекцію. Сестричка торочить і торочить йому про якийсь пісуар, що, типу, висить на стіні в якомусь французькому мистецькому мавзолеї. Вона кричить:

— Марсель Дюшан, котику!

Ось щойно Газель була висотувала його хіть; а ось уже вона, типу, виверга з себе напівпереварені лекції з Ревних Класів. В його сестрички-кицьки як в нікого іншого серце сапфірове. Вона глузує з нього, провадячи далі:

— Котику, невже ти ніколи не читав Люїса Гайда?^[30]

І от фінал, Ренді вихоплює єдине слово з того, що вола Газель.

Пінячись зі своїх розчинених передніх дверей, Ренді кричить:

— Тікай і ховайсь, Еленор!^[31]

Позаду себе він чує Газель, важко індоктриновану «Ремі Мартеном». Вона, типу, гаркає:

— Котику, ось тобі за те, що продавив мені ламбаду.

Й, утилізуючи всю свою безцеремонну силу, вона, типу, це атестує, перекидаючи Різдвяне дерево!

І наступний нефортунний акт, це коли котільйони тонн убійних соснових голок і фрактальних скляних осколків, падаючи, вганяються Ренді в спину. Тим не менш попри те, він не помира раніш, аніж серцем зараня пересвідчується у цьому наївному фіаско.

Його пітбуль, Еленор, вона, типу, відшкодовує повернення Ісуса Христа з мертвих. Затиснутий в контексті гострих собачих ікл, цей мертвий, вилинялий, брязкітливий кімвал, типу, повертається назад до буття справжнього Святого Дитяти.

І, випочиваючи зі свого усвят пробитого тіла, Ренді, він баче, що життя, воно як дерево. Спершу життя руха повільно. Так дратівно повільно, що забуваєш, що твоє життя тебе, типу, руха завжди. Твоє життя тебе, типу, руха завжди. Твоє життя тебе, типу, руха завжди. Потім твоє життя, воно руха швидше швидкого. Під кінець, твоє життя руха занадто швидко для усвідомлення цього руху. Тим не менш попри це, все ще сенсилізуючи як гаряча кров струменить крізь завдані важкою армадою рани, екстраполюючи себе з його тіла, Ренді, він, типу, співа Різдвяну колядку:

— Тікай і ховайсь, Еленор! Тікай і ховайсь!

І, лінгвомарячи на тому порозі, що відбожествлює тих, що відходять, і вже мертвих, Ренді — уже напівпримарою — типу, співа:

— Текіла і хвись, Еле-Желе в нору!

Спінюючи в собі силу, Ренді, типу, шепоче-співа:

— Люба, пожди! Заходь сюди! Плинь до насолоди! Цукрова-лайт! Кошенята-спрайт! Рукавиці-файт! Копірайт! Мегабайт! Форсайт! Бонні і Клайд!

Всі його слова розсипаються на шматочки, тим часом як Ренді відходить, аби щасливо і безповоротно скваситися, пригорнувшись до грудей свого напередвідбулого тата.

А тим часом, що стосується його пітбуля…

Так швидко, як тільки можуть нести її волохаті лапи, Еленор, типу, луною повертається знову на північ. І, хоча ті низькосракі Хауани Кордобаси, типу, швидкі, неможливо заперечити, що пітбуль Еленор стрімка, вона легка — завжди і вічно вона, типу, фашистка.

Про те, як Мавпа вийшла заміж, хатинку придбала та щастя в Орландо знайшла

Багато років тому, ще за часів, що передували великому розчаруванню, йшла якось Мавпа лісом, облизуючись від гонору. І було чому: неймовірні зусилля та роки самопожертви нарешті далися взнаки, і навчання лишилося позаду. Було чим похизуватися навіть перед старим Вороном: «От подивись на мене: ти бачиш перед собою не просто мавпу, а Мавпу зі ступенем бакалавра з комунікацій!» Або повипендрюватися перед Койотом: «Ти й не уявляєш, скільки цінних стажувань довелося мені пройти на шляху до освіти!» У світі, де їй ще невідомі були ні ганьба, ні поразка, тим паче те, як повернути їх собі на користь, Мавпа власноруч передала своє резюме до відділу людських ресурсів «Ллевеллін фуд продакт маркетерз, інкорпорейтед».

Там вона спромоглася дістати особисту аудієнцію у пані Хом’як, яка на той час очолювава зв’язки з громадськістю у згаданому відділі. Мавпа сміливо поклала своє резюме на стіл перед нею та зробила таку заяву: «Дозвольте мені довести, що я чогось варта! Дайте мені доручення, що личить справжньому лицарю!»

Так Мавпа вперше опинилася за розкладним прилавком, з якого зазвичай починається просування нового товару. І на майданчику роздрібної торгівлі, і у великому торговельному центрі Мавпі доводилося пропонувати відвідувачам то нарізані кубиками шпикачки на зубочистках, то шматочки яблучного пирога у паперових вазончиках, то зразки тофу, соєвого сиру, загорнуті у паперові серветки. Доводилося Мавпі підставляти і власну тендітну шию, як, наприклад, тоді, коли вона пшикала її промоційним парфумом, аби здоровенний Лось із якогось тартаку врешті-решт нанюхався й таки його придбав. І таки придбав! Та ще й не раз. Завдяки її особливому власному шарму, як усміхнеться Мавпочка чи то Оленю, чи Леопардові, чи Орлові, ті не можуть втриматись і усміхаються у відповідь, переповнюючись бажанням зробити таку ласку й хоч будь-що в неї купити. Так, Мавпі вдалося продати сигарети Барсукові, який доти ніколи не палив. Втюхати палички до пива з в’яленої яловичини Баранові, котрий взагалі не їв м’яса. Впарити лосьйон для рук Зміючці, у якої, власне, й рук не було!

Після чого пані Хом’як із «Ллевеллін фудз» викликала її та мовила: «Щойно відкрилася вакансія у Вегасі», — так Вегас став першим у довгій низці її звитяг, позаяк тепер Мавпа була не сама по собі, а корисним членом команди, та й зарекомендувала себе істинно командним гравцем. І коли пані Хом’як пропонувала Мавпі переїхати до філії у Філі^[32], а потім до Міст-близнюків^[33], а потім — і до Сан-Франа^[34], Мавпа ніколи не відмовлялась і залюбки вирушала чи то «сплавляти» новий плавлений сирок на сандвічі, чи то «штовхати» новий енергетичний напій для спортсменів. І відчувши себе досить успішною, вона знову постала перед ясні очі очільниці людських ресурсів пані Хом’як та сказала: «Ви завжди чинили мені добро, пані Хом’як, увесь цей час як вірою і правдою служу я “Ллевеллін фудз”. Дозріла до подальших я випробувань».

І відказала на те пані Хом’як: «Шукаєш нових викликів? То добре! Що ж, є в нас крам, який “пропихнути” ще нікому не вдалося. Це — сир…»

Та не злякалася труднощів настирлива Мавпа й, анітрохи не вагаючись, відповіла зухвало: «То доручіть мені той ваш проблемний сир!» І навіть не глянувши мигцем на «непропихний» крам, Мавпа необачно пообіцяла здобути щонайменше чотирнадцять відсотків у такому конкурентно-жорстокому, середньої насиченості сегменті ринку, як імпортовані молочні продукти твердої консистенції; більш того, Мавпа пообіцяла, що досягнутий успіх буде розвинуто і в наступні сім тижнів згаданий сир, хоч із цвіллю, а буде належним чином позиційовано серед твердосирних виробів тієї ж таки категорії ще до початку найближчого розважального сезону. Натомість пані Хом’як гарантувала, що «Ллевеллін фудз» не пожалкує для Мавпи місця регіонального Північно-Західного супервайзора, а це дасть їй змогу осісти в Сіетлі, придбати «кондо»^[35], знайти собі пару та започаткувати сім’ю, яка б збалансувала кар’єрний бік її життя. Та найважливіше, Мавпі більше не доведеться знову підставляти шию лохатому Лосеві, який ніяк не нанюхається. Або чарівно всміхатися в «Сейфвеї»^[36] Шакалу, почуваючи себе в безпеці, поки той нарізає кола чи то задля того, щоб «тяпнути» в неї тістечка, чи то просто тяпнути за булки.

Ось так і вийшло, що в ті давні часи, коли вона ще не знала гіркого присмаку невдачі, опинилася Мавпа за розкладеним прилавком в одному з супермаркетів Орландо, випромінюючи лагідну усмішку понад густим лісом зубочисток, що стирчали з чогось такого, біленького, у формі кубиків, що здаля виглядало, ніби ліжко «кінг-сайз» скрізь утикане гвіздками як на йога. Так вона всміхалася й осміхалася, аж поки не спіймала на собі погляд Ведмедя Грізлі. «Ага, — мовила собі Мавпа, — Сіетл уже на підході, тепер мій хід». Та щось пішло не так, а саме: не так пішов Грізлі. Замість поквапитися до неї він зупинився на півдорозі. Крутячи носом у повітрі, Грізлі підняв одну ногу, потім другу, старанно перевіряючи, чи не прилипло щось зайве до підошви, а відтак перевірив іще й власний слід. Тоді він крадькома вигнув шию та понюхав у себе під пахвами. І лише потім його погляд зупинився на Мавпі, от тільки привітна усмішка зникла, мов і не було, і підходити ближче він якось не наважувався. Вуста його затремтіли, ніби через образу чи огиду; з тим Грізлі втік і згадуй лише як звали. Тоді у пастку своєї усмішки Мавпа спробувала підманути Вовка, та Вовк наблизився лише на кілька кроків, аж тут ніздрі його розкрилися, наче розтруби. Ще мить — і з розширеними від жаху сірими очима, підібгавши хвоста, Вовк хутко подався геть. Майже попався на її чари Орел: він навіть увійшов у піке, коли, не долітаючи до цілі, раптом видав придушений клекіт, замахав золотавими своїми крилами, і ті понесли його через весь супермаркет кудись удалечінь.

Чого Мавпа одразу не унюхала — може, тому, що нюх притупився на тих парфумах і сигаретах? — то сирного запаху, який не можна ні словом сказати, ні пером списати, бо тхнуло від нього водночас фекаліями й паленим волоссям, а до того ж він «пітнів» маленькими, але дуже вже смердючими краплями чи то олії, чи то оліфи. Та невдовзі, і це не дивно, той запах «прочистив» ніс і самій Мавпі, і спитала вона себе: «З таким, теє, штином, чи можна бути впевненим, що цей сир, теє, ще споживний? З таким смородом сама собою вже виникає підозра, що він просто нашпигований сальмонелою». Щоб перевірити свою здогадку, Мавпа приязно всміхнулася Свині, запрошуючи ту до столу, проте навіть Свиня не спокусилася поласувати занадто вже пікантним делікатесом. З усмішкою, яка так і замерзла у неї на обличчі, Мавпа спіймала на собі погляд Горили. Та якого Горили! Стоячи на безпечній відстані, одягнений у яскравий атласний оксамитовий жилет, що було ознакою менеджера в супермаркеті, той згорнув могутні руки на могутніх грудях, нахилив могутню голову в бік Мавпи та мовив: «Покласти такий сир до рота може лише божевільний».

Того самого вечора зі свого номеру в одному з мотелів Орландо Мавпа зателефонувала пані Хом’як зі словами: «Гадаю, цей сир — якась отрута».

І також телефоном почула відповідь: «Не переймайся, твій сир — як сир».

«Але ж цей запах», — почала була наполягати Мавпа.

«Ми розраховуємо на тебе, — відказала пані Хом’як, — бо якщо хтось і спроможний знайти ринкову нішу для цього сиру, то це ти».

Далі вона пояснила, що «Ллевеллін фудз» так чи інакше підписалася проштовхнути той сир на національний ринок, але наразі нічого, окрім збитків до дванадцяти центів за одиницю, з того сиру не націдила. Далі пані Хом’як прохопилася, що Мавпів архісуперник Койот, який запускає такий самий сир у містечку Рейлі-Дарем, поки що не рапортував про опір споживачів. «А це дає підстави, — важко зітхнула слухавка, — вважати кандидатуру Койота найгіднішою на посаду регіонального Північно-Західного супервайзора. Може, це тому, що Койоту дужче кортить потрапити до Сіетлу».

Поклавши слухавку, Мавпа мовила собі: «Щоб я — та поступилася Койотові підвищенням у посаді? Того просто не може бути! Хом’ячка бреше. Койот навіть горіхи Білочці вторгувати не здатен». А все ж, цілісіньку ніч Мавпа не могла заплющити очей, мимоволі прислухаючись до того, як за стінкою у сусідньому номері Кролик уже вкотре робив це з Норкою, та, намучившись через безсоння, подумки питала себе: а чи не доведеться їй, такій розумній, що аж зі ступенем з комунікацій, вік вікувати по різних мотелях, до кінця своєї кар’єри не в змозі вирватися з того зачарованого кола, де тебе обнюхає будь-який лосяра?! За словами втіхи вона була зібралася телефонувати матусі й таткові, але вчасно втрималася. «Ти вже не маленька мавпочка, а доросла Мавпа, — мовила вона собі, — а коли так, то твій клопіт — він тільки твій». Сказавши це, вона рішуче сіла у ліжку та під стогони й виски по той бік тонкої стіни вдала, ніби старанно вивчає місцеву «Вопшот Кронікл». Дочекавшись, доки над Орландо зійде сонечко, Мавпа хутко одяглася, причепурилася та з думками про те, що ніхто її не любить і що ніколи не бачити їй власного житла, вийшла з мотелю.

Того дня, визираючи з-поза лісу наїжачених зубочисток, Мавпа, власне, виглядала одну-єдину, особливу тварину. А тим часом вона даремно всміхалася підсліпуватій Сові, зазивала то Посума, то Моржа, то Кугуара, вмовляючи їх скуштувати хоч крихту: «Підходь, підповзай, налітай — тут сир на дурничку! Зроблений у Швейцарії з натурального фермерського молока без додавання гормонів росту та штучних домішок!» Годі й казати, що в усій її промові було що не слово то брехня, хоча й брехня ця відбивала сподівання. Утім, Мавпа й сама не вірила тому, що казала, бо як на те, їй самій і на думку не спадало сувати до рота казна-що. Лише божевільна може дозволити, аби її чарівних вуст торкнулася така гидота, як оцей сир.

Того ж вечора, телефонуючи зі свого номера в мотелі, Мавпа вперше порушила таку заповідь, як «ланцюг відповідальності», бо зателефонувала не кому іншому, як Бізонові, котрий очолював відділ національних операцій, тобто стояв аж на чотири сходинки вище за пані Хом’як. Гірше того, вона зателефонувала йому просто на його власний номер стільникового зв’язку. Щойно вона відрекомендувалася, одразу почула у відповідь: «Чому ви доповідаєте мені?»

Мавпа не знітилася й повідомила, що є членом мобільної команди з просування демонстраційної продукції із завданням проникнути до Флориди та вивести на тамтешній ринок пробний товар, тобто сир. Як відповідальна за мережу в Орландо, вона побоюється, що той сир дещо зіпсувався. Мавпа зверталася до нього «сер», хоча колись обіцяла собі ніколи цього не робити, навіть звертаючись до рідного батька.

«Зіп-су-вав-ся?» — чи то пробелькотіла, чи пробулькотіла слухавка. На той час у Чикаго був іще ранній вечір, але кожне слово давалося Бізонові з натугою, ніби на лінії виникали перешкоди. Спочатку в слухавці чулося хлюпання та булькотіння, ніби хтось виливав джин з горлечка просто в горлянку. Потім заторохтіло, немов поруч зі слухавкою хтось розсипав пігулки. Та й сам голос, що гудів у слухавці, долинав неначе з лункої печери. Запопадлива уява намалювала Мавпі картину з Бізоном, у якій він розмовляє з нею з інкрустованого золотом апарата, сидячи посеред великої зали з мармуровою підлогою та фресками на стелі.

«Сер, — повідомила йому Мавпа, скривившись ніби кислиць наїлася, — Миша й та не підходить до сиру!»

«Ви зверталися по команді до пані Хом’як?» — прогундосив Бізон.

«Сер, — мовила на те Мавпа, — якщо якесь дитинча ненароком проковтне бодай шматочок того сиру та, боронь Боже, отруїться, мене ж першу потягнуть до суду за ненавмисне вбивство. І це при тому, що, правду кажучи, навіть Скунс мене попереджав, що сир, як на нього, дуже кепсько пахне».

У відповідь Бізон гучно заявив, мовляв, життя прожити — не басейн переплисти. Тут потрібна, пробасив він, сила духу чи, може, нюху — Мавпа не дочула, бо в слухавці по черзі то лячно хрьопало, то жалісно хлюпало, дедалі менше нагадуючи членороздільну мову. До речі, без жодного зв’язку з попереднім слухавка спитала, чи вона не проти, щоб комусь надрати дупу, і раптом змовкла.

Ось із такого напутнього слова й почався третій день сирної опупеї. Мавпа, як і раніше, тримала оборону за частоколом зубочисток, що, ощирившись наче піки, немовби попереджали: ця засіка не здасться без бою. Поодаль від частоколу дві тварини, Пантера та Дикобраз, зупинившись, нагородили її поглядом, у якому читалося, з одного боку, неприхована зневага, а з другого — глибоке співчуття. Невидима хмара сирного духу огортала прилавок, утримуючи на відстані усяку твар, попри усі зазивання Мавпи, що стояла в самісінькому центрі кола зичливих поглядів. Чого тільки Мавпа не робила, аби долучити горе-покупців до чудо-сиру. Вона вже й обзивала їх «боягузами». Вона вже й брала їх «на слабо». І підкупити намагалася, обіцяючи подвоїти суму повернених грошей, якщо сир не припаде їм до смаку. Вона й улещувала їх, кажучи: «Нумо, хлопці, хто хоче бути першим у черзі до невимовної насолоди?»

Дарма. З безпечної відстані за всіх крякнув Ворон: «Клюнути на ваш сир можуть лише самогубці». Усі інші вишкірилися і схвально закивали головами. За цим дійством здалеку спостерігав і сам Горила, постукуючи носком однієї ноги по другій, сплітаючи пальці рук та похрускуючи суглобами, готовий у разі чого виштовхнути Мавпу на вулицю.

«Якщо те, що ви кажете, таке смачне, як ви кажете, панночко, — закинув Тхір, — то чому б вам самій того не скуштувати?»

Мавпа зміряла поглядом стіл з розкладеними на ньому кубиками білої потрави і мовила до себе: «Від мене з моїм сиром, здається, тут усіх нудить». Було від чого занепасти духом. Та й за ті дві ночі поспіль, що вона не стулила очей, від її гордості не залишилося й сліду. І сказала вона собі: «Краще вже померти, ніж стояти отут поодинокою мішенню для презирливих поглядів». На мить вона уявила себе такою, що помирає у страшних корчах на бетонній підлозі супермаркету. Потім уявила, як її батьки закладуть позов на «Ллевеллін фудз» із приводу ненасильницької смерті, спричиненої кримінальною недбалістю, та отримають від компанії рекордні відступні, аби не доводити справу до суду… і, ухопивши зубочистку двома пальцями, високо підняла її над головою, тримаючи, мов смолоскип, між собою та натовпом. Цієї миті Мавпа уявляла себе вже у труні, де саме оці пальці складено на холодних грудях, а наступної миті вже побачила могильну плиту, де зубилом вибито її ім’я та сьогоднішню дату. Сир пах так, як пахне сама смерть. Сир пах так, як після нього буде пахнути вона сама.

«Дайте мені доручення, що личить справжньому лицарю, — мовила вона собі, тримаючи сир високо угорі, — настав випробування час!»

Натовп заціпеніло спостерігав. Щелепи відвисли. Стиха схлипнула Індичка.

Мавпа заплющила очі та піднесла сир до рота. Самими вустами вона обережно зняла шматочок із зубочистки та поклала на зуб. Усе ще із заплющеними очима вона почула зойк Горили та його панічний заклик: «Хто-небудь! Дзвоніть !»

А Мавпа вже жувала сир. Жувала — і не вмирала. Вона навіть не стала його ковтати, а радше перекочувала його у роті з одного боку й до іншого, аби відчувати й відчувати, як він тане в роті, і така охопила її жага життя, що закортіло жити вічно і стільки ж харчуватися самим лише сиром. Сир убив її. Він убив її своїм смаком, якому не було рівних. І те, що здавалося смородом на нюх, на смак перетворилося на дивовижний аромат, і Мавпа, зрештою, проковтнувши шматочок, облизала ще й зубочистку до останньої крихти смакоти. Тепер сир був у неї всередині, він був її часткою, і вона умлівала від задоволення.

Усміхнувшись сама собі, Мавпа розплющила очі — натовп досі не отямився. Обличчя аж звело від жаху. Очі аж повилазили, ніби її спіймали на чомусь ганебному, на кшталт споживання коров’ячих кізяків чи кінських яблук, чи навіть того, що вона наробила сама. Наскільки огидною вона здавалася натовпу до цього, настільки ж її вчинок лише додав до первісних вражень, та Мавпі на це було вже начхати. На очах у юрми вона потягнулася за іншим шматочком, а потім іще за одним. Наїстися сиром було неможливо, хоча так і кортіло наповнити себе його дивним смаком та букетом, ба навіть переповнити, достоту як тоді, коли тебе переповняє щастя, що аж кольки під грудьми спирають.

Того вечора в її кімнаті в мотелі телефон задзвонив першим. У слухавці почувся голос пані Хом’як. Та мовила: «Будь на дроті, в мене на іншій лінії Бізон». Мавпа зачекала, у слухавці почулося «клац-клац-клац», і гучний голос промукав: «Бізон».

Цього разу Бізон не був багатослівним: «За порадою юридичного відділу ми відкликаємо ваш сир з роздрібної торгівлі. Компанія не може ризикувати перед кредиторами».

Мавпа розуміла, що на фінансовому обліку стоїть і її власна кар’єра, і що за краще буде стулити пельку, та нехай собі події розвиваються своїм природнім чином, але натомість вона сказала: «Заждіть».

За двох їй відповіла пані Хом’як: «Ніхто тебе не звинувачує».

Та Мавпа вже завелася: «Я помилялася, — мовила вона, — якщо хочете, можете мене звільнити, але сир насправді чудовий. Будь ласка! — попросила вона. — Сер!»

Голосом, з якого можна було зрозуміти, що він знизує плечима, Бізон відповів: «Завтра ви позбудетеся ваших зразків».

«Спитайте хоча б того ж Койота, — заблагала Мавпа. — Він “проштовхує” його і, здається, досить успішно».

«Койот вже у Сіетлі, — відрубав Бізон, — ми перевели його, аби закрити вакансію регіонального Північно-Західного супервайзора».

Остаточно спіймана на брехні, Хом’ячка негайно встала дибки: «Це все заради команди, принцесо. А якщо ти проти, тебе звільнено».

Після тривалих поневірянь на ниві проштовхування парфумів, паличок до пива та лосьйонів для рук у Мавпиних руках нарешті опинився крам, у який вона повірила. Досі вона мріяла лише про те, щоб весь світ обожнював її, але тепер була готова відкинути цю мрію, аби світ обожнював її сир. Їй раптом стало байдуже, з якою неприхованою зневагою інші тварини споглядали її, вона була ладна впасти ще нижче в очах мільйона тварин заради поки що хиткої нагоди вмовити хоч будь-кого скуштувати малесенький шматочок сиру та підтвердити її правоту. Якби це вдалося, то відважна тварина одразу полюбила б її сир, а значить, у цьому світі Мавпа була б уже не самотня. Якщо немає іншого виходу, вона поступиться своєю гідністю заради чесного імені сиру.

Згідно з текстовим повідомленням від Ігуани, компанія вже заявила про тендер на ліквідацію усіх запасів сиру. Наступного дня Мавпа навмисно не встигла на свій рейс до Клівлінду. Зазвичай на вирішальні промоційні заходи вона вдягала рожеву сорочку-поло від «Брукс Бразерз» із двома ґудзиками, причому залишала незастебнутим тільки один, верхній. Рожеве поло створювало враження такої собі пацанки, що залюбки товаришує з хлопцями, полюбляє спорт і навчається у приватній школі, де її, до речі, й привчили ніколи не піднімати комірець. Та сьогодні ставки були високі, як ніколи, і Мавпа витягла тяжку артилерію: топ, як від нічної сорочки, з бретельками завширшки з флос^[37] та облямівкою значно вище від пупка. Щоправда, аби груди стирчали як треба, довелося вбиратися в бюстгальтер з підбоєм. Щоб показати сир у найвигіднішому світлі, Мавпа була ладна постати перед публікою хоч у ролі храмової весталки, тобто піти далі, ніж дозволяли собі «Ллевеллін фудз» за всю свою історію. Анітрохи не вагаючись, вона підхопила свій складний прилавок, зубочистки та білі кубики з утіленою в них нірваною, що спершу викликає слиновиділення, а потім насичує душу, і подалася до рідного їй супермаркету. Затуляючи вівтар, на якому були розкладені зразки, Мавпа випромінювала просто таки релігійний фанатизм. Вона стояла перед ним, мов борець за віру, пристрасний і ревний. Просто посеред натовпу в супермаркеті вона намагалася проповідувати, застерігати невірних, насилати прокльони на ворогів, з чого юрба зробила висновок, що вона таки навіжена: бо хто їсть такий сир, той здатен на будь що. На якийсь час це її й захистило від натовпу… От, якби їй пощастило передати свою любов до сиру хоча б іще одній-єдиній істоті, їй вистачило б і цього.

«Пізнати справжню насолоду — це тут! — волала Мавпа. — Щирісіньке блаженство, — не вгавала вона, — на дурничку!»

Тільки густий сморід відбив бажання в Качки та Бика тієї самої миті схопити її, задзьобати, взяти на роги — словом, викинути геть із приміщення; лише Грізлі, склавши долоні в рупор, обізвав її непристойним словом та Папуга додав щодо неї кілька уїдливих зауважень.

На її боці не було нікого. Відстоювати свою твердиню Мавпі доводилося на самоті.

Так, як і раніше, вона почувала себе командним гравцем з тією лише розбіжністю, що одним-єдиним.

Далі здійнявся хаос. Змітаючи все на своєму шляху, наче вихор, невідомо з якого дива просто на неї помчало стадо північних Оленів, за мить перекинувши і стіл, і все, що на ньому було. Ще за мить на тій самій підлозі, де лише вчора Мавпа уявляла себе розпростертою у пилу, вона побачила улюблений сир спершу під копитами ошалілих Оленів, а потім ще й під пазурами Тигра. Тієї ж миті чиясь могутня долоня зімкнулась на її зап’ястку, висмикнула з вихору та й потягла до дверей. Так, то був він, не хто інший, як Горила, а тягнув він її не просто до дверей, а до дверей, що вели до останніх днів її буденної кар’єри у «Ллевеллін фудз». Де вночі можна спати. А вдень — вештатися, як уві сні. І навіть сенсу немає хоч будь-коли по-справжньому прокинутись.

Єдиний кубик, що його не спіткала лиха доля, на зуботичці міцно тримала сама Мавпа. То був її меч та її грааль — вона підняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потім щільно запхала його Горилі якнайдалі до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так підступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа була напоготові: вона на льоту підхопила білу вогку грудочку і, склавши долонь човником, затулила Горилі вуста. І поки охоплені панікою олені неслися до виходу, Мавпа міцно притискала свою долоню до його вуст; їхні погляди зустрілися, і доки він жував, і доки не проковтнув той єдиний кавалок, вона не зводила з нього очей. Аж поки не відчула, як потужні м’язи могутньої руки, що досі міцно тримали її руку, відхиляючи її, мимоволі слабшають і відпускають її з розумінням.

Зомбі

То був не хто інший, як Ґрифін Вілсон: саме він запропонував теорію дееволюції. Викапаний злий геній, у класі органічної хімії він сидів позаду мене через два ряди. Так от, він то й став першим, хто зазіхнув на Великий стрибок^[38] назад.

Це знають усі, бо водночас із ним у кабінеті шкільної медсестри, коли він і здійснив цей свій стрибок, була Триша Джедінґ. Триша якраз лежала тоді за паперовою фіранкою на іншій кушетці, удаючи, ніби в неї «критичні дні», щоб не писати лячну контрольну роботу з перспектив східних цивілізацій. Вона сказала, що чула гучне «біп!», та не приділила тому належної уваги. Коли Триша Джедінґ разом із шкільною медсестрою знайшли Ґрифіна Вілсона на його кушетці, то вони спочатку вирішили, що Вілсон — манекен, якого використовують під час тренувань із серцево-легеневої реанімації (просто кажучи, диханні рот у рот з непрямим масажем серця). Він практично не дихав. І майже не рухався. Вони були вирішили, що це просто жарт, бо його гаманець усе ще був стиснутий між його зубами, а електричні дроти й досі були приклеєні до обох боків його чола. З’ясувалося — ні.

У руках він усе ще тримав скриньку завбільшки зі словник, натискаючи, наче паралізований, на велику червону кнопку. Усі бачили цю скриньку так часто, що насилу впізнали, хоча раніше вона висіла на стіні шкільного медкабінету — то був серцевий дефібрилятор. Саме так: апарат для надання екстреної допомоги при раптовій зупинці серця, автоматичний зовнішній дефібрилятор (АЗД)^[39]. Судячи з усього, Ґрифін стягнув його і прочитав інструкції. Просто зняв вощений папір із клейких деталей і приліпив електроди до обох скронь. «Відліпив-приліпив» — ось тобі й лоботомія «зроби собі сам». Усе аж так просто, що й шістнадцятирічний підліток докумекає.

На уроках англійської літератури у міс Чен ми якось вчили «Бути чи не бути»^[40]. Та між «буттям» і «небуттям» існує велика сіра зона. Можливо, у часи Шекспіра люди мали лише два варіанти. Ґрифін же Вілсон зрозумів, що академічні оцінні тести SAT^[41] — то просто брама до тлінного й лайнового життя. До взяття шлюбу і вступу до коледжу. До сплати податків і спроб виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі. А ще Ґрифін Вілсон зрозумів, що й наркотики — не ліки. Бо після кожних ліків потрібні інші ліки, щоб лікуватися від попередніх.

Проблема талановитих і обдарованих іноді полягає в тому, що вони занадто вже розумні.

Мій дядечко Генрі твердить, що добрий сніданок важливий, оскільки мій мозок, який все ще росте, потребує поживи. Але чомусь усі мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мізковитим.

Ми по суті — великі тварини, які в ході еволюції розвинулися до того, що здатні потрошити мушлі й поїдати сирі устриці. Але тепер від нас іще очікують, аби ми встигали за трьомастами сестрами Кардаш’ян і вісьмастами братами Болдуїн. Без жартів, з такими темпами, з якими вони плодяться, Кардаш’яни та Болдуїни^[42] незабаром витіснять усі інші людські різновиди. Решта, тобто ми з вами, тільки глухі кути в еволюції, на котрі чигає нагода хіба що мигнути й зникнути.

Раніше Ґрифіна Вілсона можна було запитати про що завгодно. Cкажімо: «Хто підписав Гентську угоду?» І він, подібно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивіться, зараз я з капелюха витягну кролика…»^[43] Магічне слово «абракадабра!» — і будь ласка — тримайте відповідь. На органічній хімії він до знемоги міг теревенити про теорію струн^[44], але чого він хотів насправді, так це бути щасливим. «Щасливим» — це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатися постійно то туди то сюди від того, що загорілося якесь там миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь там зміни. Але й помирати він також не хотів. Він хотів і бути, і не бути — причому водночас. Ось таким геніальним першопрохідцем він був.

Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.

З того дня у кабінеті медсестри Ґрифін Вілсон здається щасливішим, ніж будь-коли доти. Він вічно гигоче, гигоче понад міру лунко і з підборіддя витирає слину рукавом. Викладачі ж у царині спеціального навчання^[45] плещуть йому в долоні та осипають його похвалами лише за те, що він сходить до вбиральні. Як тут не згадати про подвійні стандарти. Решта з нас геть з-під шкури пнеться заради якоїсь задрипаної кар’єри в той час, як Ґрифін Вілсон всеньке життя радітиме жалюгідному льодянику й ціпенітиме в захваті від повторів дитячого серіалу «Скеля Фреґлів»^[46]. Якщо раніше він був нещасний, якщо не вигравав геть усі шахові турніри, то тепер — інша справа. Узяти хоча б учорашній день: під час ранкової переклички дістає, значить, Вілсон свого патика і давай його дрочити. Поки місіс Рамірез нашвидку робила перекличку на літери «С» та «Т», народ відповідав «тут» або «присутній» занадто мляво, а сам тихо ржав та наводив оком, і не встигла пані Рамірез кинутися в прохід між рядами, щоб зупинити Ґрифіна, він просто оголосив: «Зараз із штанів я витягну кролика!» — і оббризкав спускалкою книжкову шафу, в якій, проте, нічого не було, крім сотні примірників «Убити пересмішника»^[47]. І весь цей час він без упину заливався сміхом.

Хай і після лоботомії, та Ґрифін Вілсон усе ще залишається носієм різних крилатих слів. Замість іще одного гризуна науки ми тепер маємо живу легенду й легендарну душу товариства.

До того ж… електрична напруга очистила його обличчя від підліткових вугрів.

З такими результатами хіба посперечаєшся?!

Не минуло й тижня після того, коли Ґрифін перетворився на зомбі, як Триша Джедінґ пішла до спортзалу, де опановувала зумбу^[48], і в дівчачій роздягальні зняла дефібрилятор зі стіни. Після простої процедури «відліпив — приліпив» у туалетній кабінці можна було вже начхати на те, де її заскочить місячне. А от її найкраща подруга Брі Філіпс добралася до дефібрилятора поруч із туалетом у крамниці будматеріалів «Гоум діпо»^[49] й тепер розгулює вулицею і в сонце, і в дощ… без трусиків. І йдеться не про потолоч школи. Йдеться про старосту класу та про заводіяку компанії, капітана нашої танцювальної групи підтримки. Про найкращу та про найвродливішу. Про тих, хто завжди був на перших ролях у всіх спортивних командах. Вони добулися до всіх дефібриляторів — аж до канадського кордону, і відтепер, коли вони грають у футбол, за правилами ніхто вже не стежить. І навіть, коли вони програють усуху, всі завжди всміхаються і плескають долонею об долоню, даючи одне одному «п’ять».

Вони, як і раніше, молоді та запальні, але їм тепер до лампочки, що з ними буде, коли молодечий запал минеться.

З одного боку, це — самогубство, а з другого — ні. Газети реальних цифр не розкриють. Газети самі собі лестять. Хай там як, а сторінка Триши Джедінґ у «Фейсбуці» має ширше коло читачів, ніж наша щоденна газета. Теж мені «масс-медіа»! Як подивишся на першу сторінку: усе тобі безробіття та війна, і ніхто ж не питається: як воно нам від того? Мій дядечко Генрі читає мені статтю про запропоновані зміни до законодавства штату. Влада хоче запровадити десятиденну затримку у виконанні заявок на продаж усіх серцевих дефібриляторів. Говорять про обов’язкові перевірки біографічних даних і про довідку від психіатра, та це ще не закон. Поки що.

Дядько Генрі за сніданком зиркає поверх газети і дбайливо мене вивчає. Він утоплює в мене цей свій прискіпливий погляд і питає: «Якщо усі твої друзі плигонуть зі скелі, ти стрибнеш услід?»

Мій дядько в мене за маму й тата. Він ніколи не визнає, але за краєм тієї скелі є вільготне та зручне життя. І на все життя перепустки для паркування інвалідів. Дядечко Генрі не розуміє, що всі мої друзі вже плигонули.

Дехто називає моїх друзів «інвалідами», хоча політично коректніше було б їх назвати «інакше валідними», адже вони придатні до багатьох справ. І навіть більше, ніж будь-коли. У них молоді та гарячі тіла і розум малої дитини. Від обох світів їм перепало найкраще.

Так, ЛеКвіша Джеферсон під час уроку з основ теслярської справи встромила свого язика всередину Ганни Фейнерман, змусивши ту вищати та звиватися, притулившись до свердлильного верстата. А Лора Лін Маршал? Вона в усіх на очах відсмоктала у Френка Рендолфа просто посеред заняття з міжнародної кухні. Усе їхнє причандалля було виставлене на показ, і хоч фалафель у них підгорів, та криміналу ніхто з цього не робив.

Після натискання на червону кнопку дефібрилятора ця особа, так би мовити, наражається на певні наслідки, та страждання їй невідоме. Після такої «кнопочної» лоботомії підліткові навіть і вбивство так зійде з рук.

Під час самостійної роботи я взяв і запитав у Бориса Деклана, чи це боляче. Він сидів у їдальні зі свіжими червоними опіками обабіч лоба. Штани його були спущені до колін. Я запитав його, чи був удар струмом болісним, але він не відповів. Точніше, відповів, але не відразу. Його відповідь полягала в тому, що він витяг пальці з дупи і глибокодумно їх обнюхав. А він же ще торік був королем балу серед учнів передостаннього класу!

Та багато в чому він тепер крутіший, ніж був колись. З голою дупою посеред кафетерію він простягає мені палець, пропонує його понюхати, але я кажу йому: «Ні, дякую».

Він дав мені зрозуміти, що нічого не пам’ятає. Борис Деклан усміхається нехлюйською дебільною посмішкою. Він постукує брудним кінчиком пальця по сліду опіку на скроні. І тим самим нечистим пальцем він кудись тицяє, намагаючись привернути до чогось мою увагу. Він вказує на стіну за моєю спиною, на плакат шкільного психолога, де на тлі волошкового неба махають крилами білі птахи. А під птахами напис у романтичному стилі: «Справжнє щастя — справа випадку». Шкільне керівництво вивісило цей плакат, щоби приховати пляму на тому місці, де раніше висів дефібрилятор.

І тепер цілком зрозуміло, що хоч би де Борис Деклан завершив своє життя — це буде доречне місце. Він вже живе в Нірвані мозкової травми. І в шкільному окрузі мали цілковиту рацію щодо сили-силенної наслідувачів.

При всій повазі до Ісуса Христа, боюся, що лагідні не успадкують землі^[50]. Якщо судити з реаліті-шоу, то все до рук прибирають горлодери. І я кажу: нехай! Ці Кардаш’яни та Болдуїни наче якісь інвазивні види^[51]. Наче кудзу^[52] чи дрейсена річкова^[53]. Що ж, нехай вони борсаються та б’ються за панування над цим потворним реальним світом.

Протягом тривалого часу я слухав свого дядечка й не рипався стрибати. Та зараз я щось не певен. У газетах попереджають про загрозу терористичних нападів у вигляді листів із сибірською виразкою, повідомляють про смертельно небезпечні нові штами вірусів та бактерій, що викликають менінгіт, а єдина втіха, яку вони можуть запропонувати, це купони зі знижкою на 20 центів на дезодорант для усунення неприємних запахів під пахвами.

Не мати ніяких турбот, аніякого жалю — це доволі спокусливо. Стільки крутих діток з моєї школи обрали за краще підсмажити власні мізки, що здається — залишилися тільки невдахи. Лише невдахи та придурки від природи. Ситуація настільки жахлива, що я став безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрі відправляє мене куди подалі. Гадає, що, переселивши мене до Твін-Фолс, зможе відвернути неминуче.

Отож, ми сидимо в аеропорту і чекаємо біля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я відпрошуюся до туалету. У чоловічій вбиральні вдаю ніби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мій дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свічадо, і я відповів йому, що не так з фанаберії, як з ностальгії. Кожне люстро демонструє мені ту дещицю, що зосталася від батьків.

Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.

Вимальовуючись над моїм плечем, зовсім трохи позаду мене, неначе хмаринка з текстом моїх думок на сторінці коміксу, віддзеркалюється він — серцевий дефібрилятор! Установлений на стіні відразу за моєю спиною, вкладений у металевий контейнер за скляною заслінкою: щойно відкриєш — ввімкнуться сигнали тривоги й заблимає червоне проблискове світло. Напис трохи вище від контейнера «AED»^[54] і знак — блискавка, що вражає символ серця. Металевий контейнер схожий на кіношну вітрину, в якій тримають королівські прикраси в якійсь голлівудській стрічці про пограбування століття.

Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» — аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».

Ось воно, у моїх руках, — моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».

Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.

Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це — відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» — і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.

Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.

Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.

Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.

Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду головною залою аеропорту до воріт. Униз від скронь, наче тонкі, білі кіски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збирається висадити в повітря всі пункти власного IQ^[55].

Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».

Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.

Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.

Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».

У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.

Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.

Очей моєї мами, носа та лоба татка — їх уже немає, а якщо і є — то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше їхні риси я не впізнаватиму в собі. Натисни я кнопку — і вважатиму своє відображення тільки своїм.

Дядечко Генрі повторює: «Якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Я кажу: «Я все одно зостануся твоїм небожем, просто більше про це не знатиму».

З доброго дива підходить до нас якась пані й хапає дядька Генрі під іншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Хтозна-хто інший хапає за руку цю пані, а хтось своєю чергою вхоплює і цього когось зі словами: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Незнайомі між собою люди простягають руки і хапають незнайомців, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всі не стаємо з’єднані. Неначе ми молекули, що кристалізуються в розчин у класі органічної хімії. Кожен тримається за когось, і всі тримаються за всіх, і їхні голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені… Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені…».

Ці слова утворюють повільні хвилі. Як під час рапіди, їхній відгомін поволі віддаляється від мене, розносячись угору і долі по головній залі в обидва боки. Кожна особа бере за руку іншу, яка бере за руку третю, котра вже тримає за руку мого дядька, який тримає мене за руку. Все так і відбувається. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжнє. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаєтеся сказати.

Голоси інших людей, в інших місцях, зовсім незнайомі, що розмовляють по телефону, спостерігають через відеокамери, ці далекі голоси говорять: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І якийсь пацан встає з каси в Der Wiener Schnitzel^[56], іде до ресторанного подвір’я і хапає за руку геть незнайому людину з вигуком: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І ті парубки, що начиняють тортілью всякою пряною всячиною в кафе швидкого приготування «Тако Белл», і ті, що збивають вершки в кав’ярні «Старбакс», усі вони припиняють свою роботу й беруться за руки з кимось, з’єднаним зі мною ланцюжком через цей велетенський натовп, і вони промовляють ці слова також. І тільки коли я думаю, що все це має вже закінчитися, і всі мусять відпустити одне одного, і розлетітись у своїх справах хто куди, позаяк усе зупинилося, через те що люди тримають одне одного за руки; навіть прямуючи через рамку металошукача в аеропорту, вони тримаються за руки, саме у цей час ведучий новин на CNN^[57], на екранах телевізорів, установлених високо на стелі, прикладає палець до вуха, буцімто, щоб краще чути, і навіть він каже: «Екстрене повідомлення з місця події». Він виглядає дещо зніяковілим, либонь, читаючи якийсь текст із дисплея телепромптера, і він каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І перекривають його голос голоси політологів на Fox News^[58] і кольорові коментатори на ESPN^[59], і всі вони кажуть одне.

На екранах телевізорів показують, як люди надворі, на парковках і в зонах примусової евакуації тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному відео, люди, що стоять за кілька миль, але й досі під’єднані до мене.

І крізь потріскування від атмосферних перешкод чути голоси з переносних рацій служби національної безпеки: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені. Як чути? Прийом».

На цей момент у цілому світі немає аж такого великого дефібрилятора, щоб вивести з ладу всі наші мізки. А так, врешті-решт, ми просто будемо змушені повідпускати руки, але ще якусь мить ми тримаємося міцно одне одного, намагаючись зробити так, щоб цей зв’язок тривав довіку. І якщо ця неможлива річ спрацює, тоді хто знає: що ще можливо? І дівчина із закусочної «Бурґер Кінґ» репетує: «Я надто вже боюся!». І хлопець із фастфуду «Джек-ін-зе-Бокс» кричить: «Я увесь час боюся!». І всі інші кивають головами. І я — теж.

На довершення, чути голос над усіма іншими голосами: «Увага!». Він лунає згори: «Прошу, будь ласка, уваги». Це — голос жінки. Голос тієї пані, яка викликає людей через гучномовці й наказує їм узяти слухавку білого телефона персонального радіовиклику. Всі слухають, і в аеропорту западає тиша.

«Хай хто б ви були, ви повинні знати …», — каже голос пані з білої слухавки персонального радіовиклику. Всі слухають, тому що всі думають, що вона говорить особисто з ними. З тисячі динаміків вона заспівує. З її голосом, вона співає так, як співає пташка. Та не папуга, і не крук Едґара Алана По, який каркає англійською. Цей спів — це трелі та рулади, що їх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливі для того, щоб у горлі гуртуватися в дієслова та іменні частини мови. Цим співом ми можемо впиватися, не розуміючи його. І можемо його обожнювати, не відаючи, що він означає. Цей спів, котрий переноситься як телефонами, так і телебаченням, лунає одночасно для всіх нас, усіх у цьому світі. Цей голос до того божественний, що просто ллється на нас відкілясь зверху.

Більше того… цей голос огортає все довкола, не залишаючи жодного місця для страху. Її пісня перетворює всі наші вуха на єдине вухо.

Та це ще не зовсім кінець. На кожному телеекрані — я, і я упріваю аж так сильно, що один електрод повільно зісковзує з моєї скроні. Це, поза всяким сумнівом, не той щасливий фінал, який я собі уявляв, але порівняно з тим, з чого почалася ця історія: з Ґрифіна Вілсона у кабінеті медсестри з гаманцем у зубах, наче з пістолетом… утім, для початку історії згодиться.

Невдаха

Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монті Голла, це не передача з Петом Сейджеком^[60]. Це інше шоу, в якому гучний, дзвінкий голос викликає тебе з аудиторії на ім’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви — наступний учасник», і якщо ти вгадаєш вартість упаковки півфабрикатів «Райс-е-роні», то виграєш тижневу поїздку до Парижа.

Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.

Зараз «піковий тиждень», і за традицією всі охочі вступити до організації грецьких літер «Дзета дельта»^[61] замовляють собі великий шкільний автобус і їдуть на якусь телестудію, аби взяти участь у цій вікторині. За правилами, всі дзета-дельти мають бути вдягнені в однакові червоні футболки, на яких методом шовкографії надруковані чорні грецькі літери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привіт, кицю»^[62], може, пів-марки, а тоді чекати на спалах. Вона схожа на звичайні паперові марочки з надписом «Привіт, кицю», і її треба розсмоктувати й ковтати, тільки насправді це марка з «кислотою».

Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.

Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.

Так повелося.

Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.

У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.

Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разі не є Алексом Требеком^[63], змахує рукою, і цілий сектор сцени починає рухатися. Це не землетрус, але цілісінька стіна відкочується вбік на невидимих колесах, повсюди спалахують вогні, швидко спалахують — блим-блим-блим, навіть швидше, ніж людина встигне це вимовити. І ця здоровенна стіна в глибині сцени відкочується вбік, а з-за неї виходжає велетенська манекенниця, на її обтислій сукні блищать мільйони й трильйони страз, і вона змахує довгою худою рукою та вказує на стіл з вісьмома стільцями, що його можна побачити в чиїсь вітальні на День подяки — з великою печеною індичкою, ямсом і таким іншим. Талія манекенниці — в обхваті вона не товща за твою шию. Кожна її цицька — розміром із твою голову. Кругом спалахують оті лас-вегаські вогні. Лункий голос розповідає, хто виготовив цей стіл і з якого дерева. Він називає його роздрібну ціну.

Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий піднімає маленьку коробочку. Немов фокусник, він показує глядачам, що під нею… а там лежить ціла хлібина, у своєму натуральному вигляді. Такий вигляд має хліб до того, як із нього приготують щось їстівне, як то сендвіч або французький тост. Просто хлібина, ціла й непорізана, як її купляє твоя матуся на фермі, чи де там ростуть оті буханці.

Стіл зі стільцями швидко й легко стануть твоїми, якщо ти вгадаєш ціну тої великої хлібини.

Позаду тебе всі дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своїми червоними футболками, і тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторії глядачів. Вони навіть не дивляться на тебе, їх волосся сплітається поміж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здається, минає ціла вічність, а тоді в тебе дзвонить телефон і дзета-дельти кажуть, яку ставку слід робити.

І весь цей час хлібина просто лежить на своєму місці. Вона вкрита брунатною кірочкою. Лункий голос повідомляє, що вона начинена десятьма життєво важливими вітамінами й мінералами.

Ведучий цієї вікторини — древній, він дивиться на тебе так, наче ніколи в своєму житті не бачив телефонів. А тоді він питає:

— То яка ваша ставка?

— Вісім баксів? — відповідаєш ти.

Судячи з виразу обличчя старої бабці, треба викликати бригаду «швидкої», бо в неї стався серцевий напад. З-під одного рукава звисає побгана серветка «Клінекс», схожа на білу, тріпотливу набивку, і бабця починає скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.

Намагаючись переграти тебе за допомогою якоїсь блискучої стратегії, морпіх, отой виродок, він каже:

— Дев’ять доларів.

Тоді його намагається переграти фізик-ядерник і каже:

— Десять. Десять доларів.

Мабуть, то було якесь підступне питання, бо стара бабця каже:

— Один долар і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді вдаряє гучна музика, і вогні знову починають спалахувати. Ведучий витягає бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грає в таку гру, де треба кидати тенісний м’ячик, аби забрати додому диван або більярдний стіл. Обличчя бабці таке само зібгане й пожмакане, як той «Клінекс», що вона дістає з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликає на її місце іншу бабцю, і вся ця вікторина несеться далі.

У наступному раунді тобі треба вгадати ціну кількох картоплин, тільки то справжня, ціла, жива картопля, яка ще не перетворилася на їжу, вона в тому самому вигляді, в якому її дістають від шахтарів, або хто там копає картоплю в Ірландії, чи Іллінойсі, чи якомусь такому місці, що починається на «І». Із неї ще навіть не нарізали чіпсів або картоплі-фрі.

Якщо ти правильно вгадаєш, то отримаєш великий годинник у дерев’яній коробці, схожій на домовину Дракули, що її поставили вертикально, тільки всередині неї б’ють церковні дзвони, які позначають час. Твоя мама, яка висить із тобою на телефоні, називає його дідусевим годинником. Ти знімаєш його на відео, показуєш мамі, а вона каже, що годинник копійчаний.

Ти стоїш на сцені серед телекамер і вогнів, дзета-дельти ніяк не можуть тобі додзвонитися, а ти притискаєш слухавку до грудей і кажеш:

— Моя мама питає, чи немає у вас більш пристойного призу, що його можна буде виграти?

Ти показуєш мамі відео з картоплинами, а вона цікавиться, в якому магазині їх купив той древній ведучий — у «Ей-енд-пі» чи «Сейфвеї».

Тоді ти швиденько набираєш свого тата, а він питає про суму податку до сплати.

Мабуть, вся справа в «Привіт, кицю», але циферблат того великого годинника Дракули починає на тебе супитися. Наче в нього були потаємні, приховані очі, а тепер повіки розчахнулися, а ще показалися зуби, і ти чуєш, як усередині тої дерев’яної коробки повзають мільйони й трильйони велетенських, живих тарганів. Шкіра всіх тих манекенниць стає восковою, їх обличчя всміхаються, але очі нікуди не дивляться.

Ти називаєш ціну, яку тобі підказує мама. Морпіх каже на долар більше. Фізик-ядерник каже на долар більше, ніж морпіх. Але в цьому раунді виграєш саме ти.

Картоплини розплющують свої маленькі оченята.

Тільки тепер тобі треба вгадати ціну якогось цільно-коров’ячого молока в пакеті, тобто в такому вигляді, яким воно потрапляє до тебе в холодильник. Треба вгадати вартість упаковки пластівців на сніданок, яку ти можеш знайти в своїй кухонній шафі. А потім з’являється гігантська порція чистої солі, якою вона приходить до нас із океану, тільки в діжці, але в тій порції більше солі, ніж ти з’їси за все своє життя. Досить, аби змазати вінця бокалів для мільйонів і трильйонів маргарит.

Усі дзета-дельти пишуть тобі смс-ки, немов подуріли. Вхідні повідомлення накопичуються.

Потім з’являються яйця, якими вони бувають на Великдень, тільки чисто-білі й укладені в спеціальну картонку. Усенький, повний набір із дванадцяти штук. Дуже мінімалістичні яйця, начисто білі… такі білі, що на них можна вічно дивитися, проте тобі одразу ж треба вгадувати ціну великої пляшки, в яку немов налили жовтий шампунь, тільки якийсь бридкий, і назвали його олією, що бозна для чого використовується, а потім треба обрати правильну вартість якогось замороженого продукту.

Ти прикриваєш долонею очі, аби хоч щось роздивитися крізь світло прожекторів, і всі дзета-дельти губляться в тому сяйві. Ти тільки й чуєш, як вони викрикують різні ціни. П’ятдесят тисяч доларів. Мільйон. Десять тисяч. Якісь недоумки викрикують якісь цифри.

Неначе телестудія перетворилася на якісь темні джунглі, а люди стали якимись мавпами, що кричать своїми мавпячими голосами.

Ти відчуваєш у себе в роті кутні зуби, і вони так сильно труться один об одного, що ти відчуваєш смак гарячого металу зі штифтів, отого срібла, що плавиться в задніх зубах. Тимчасом з-під пахви й до ліктя стікають краплі поту, а твоя футболка «Дзета дельта» стала червоно-чорною по боках. Присмак розплавленого срібла й рожевої жувальної гумки. Це апное сну, тільки вдень, і ти маєш нагадувати собі зробити наступний вдих… і наступний вдих… а елітні манекенниці походжають на своїх блискучих високих підборах і намагаються спокусити публіку на мікрохвильову піч, спокусити її на бігову доріжку, поки ти витріщаєшся на них, силуючись збагнути, чи насправді вони такі привабливі. Тобі доводиться крутити якусь штуковину, аби вона оберталася по колу. Тобі доводиться зіставляти цілу купу якихось картинок, аби вони ідеально пасували одна до одної. Ти почуваєшся білим пацюком із курсу основ поведінкової психології № , і тебе змушують вгадувати, яка бляшанка печеної квасолі коштує більше за іншу. І весь цей гармидер — тільки заради того, щоби отримати чортопхайку для стрижки моріжка.

Завдяки тому, що мама підказує ціни, ти виграєш якусь річ, що її можна поставити тільки в кімнаті, запнутій вінілом, який легко миється, не вимагає особливого догляду та стійкий до утворення плям. Ти виграєш один із тих сертифікатів на довічну відпустку для всієї родини, від якої ваше життя сповниться щастя й радості. Ти виграєш чудасію, на якій від руки накреслені магічні закляття Старого Світу, що її випустили до нещодавньої прем’єри якогось епічного блокбастера.

Усе так само, як у дитинстві, коли ти лежав із високою температурою, коли серце того маленького хлопчика калатало, коли тобі переймало подих від однієї думки про те, що хтось може забрати до себе додому електричний орган. Хоч як би зле тобі було, ти дивився ту вікторину, поки лихоманка не спадала. Усі ті сліпучі вогні та садові меблі — від них ти начебто краще почувався. Якимсь чином ти одужував, зцілювався через них.

Здається, минула ціла вічність, але ти виграв усі раунди й пробив собі дорогу у Фінал.

А там — лише ти й стара бабця в тому самому спортивному светрі, просто чиясь звичайнісінька бабця, але вона пережила світові війни та ядерні бомби, вона, певно, бачила, як перестріляли всіх Кеннеді й самого Абрагама Лінкольна, а тепер вона підстрибує, стає на носочки своїх тенісних капців, плескає в свої старечі долоні в оточенні елітних манекенниць і сліпучих вогнів, поки лункий голос провіщає їй виграш у вигляді спортивного автомобіля, телевізора з широким екраном і хутряної шуби до п’ят.

Мабуть, справа в «кислоті», але тобі здається, що все це якось неправильно.

Типу, якщо ти проживеш таке собі нудне життя й знатимеш ціну «Райс-е-роні» або сосисок для хот-догів, то твоїм головним призом має стати тиждень проживання в якомусь лондонському готелі? Або ти отримуєш квитки на літак до Рима. До Рима, типу, в Італії. Ти забиваєш собі повну голову буденним непотребом, а в нагороду тобі дістається снігохід із рук велетенської манекенниці?

Якби на цій вікторині дійсно хотіли з’ясувати, який ти розумний, то треба було б питати про те, скільки калорій у звичайному бейглі з цибулькою та сиром «чеддер». Нумо, питайте, скільки коштує хвилина розмови у твого мобільного оператора в будь-який час доби. Питайте про розмір штрафу, який доводиться платити, якщо ти перевищив обмеження швидкості на цілих тридцять миль на годину. Питайте про вартість квитків в обидва кінці, аби з’їздити на весняні канікули до Кабо^[64]. Точно, до останнього пенні, ти зможеш назвати вартість пристойних місць на ювілейному концерті «Пенік-ет-зе-діско»^[65].

У тебе треба питати ціну коктейлю «Лонг-Айленд-айс-ті». Або скільки Марша Сендерс заплатила за аборт. Нехай питають про дорогі ліки проти герпесу, які ти приймаєш і не хочеш, аби про це дізналися батьки. Нехай питають про ціну підручника з історії європейського мистецтва, яка становить триста баксів, — та всралися мені такі книжки.

Нехай питають, чого тебе так гальмує та марочка «Привіт, кицю».

Бабця в спортивному светрі ставить на свій лот якусь помірну суму. І, як завжди, ці цифри висвітлюються маленькими ліхтариками, які спалахують на гральному столі, за яким вона стоїть.

Саме в цю мить усі дзета-дельти починають верещати. Твій телефон усе дзвонить і дзвонить.

З’являється твій лот — елітна манекенниця викочує на сцену п’ятсот фунтів сирих яловичих стейків. Ці стейки викладені в жаровні. Жаровня стоїть на палубі моторного човна, який стоїть у тяговому трейлері, який чіпляється до здоровенної опорно-зчіпної вантажівки, яка стоїть у гаражі новенького будинку в Остіні. В Остіні, типу, в Техасі.

Тимчасом усі дзета-дельти разом підводяться. Вони стають на ноги, а тоді — на сидіння й починають махати руками й скандувати… ні, не твоє ім’я. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони так голосно, щоби їх було чутно на записі телепередачі.

Мабуть, уся справа в «кислоті», але ж ти змагаєшся зі старою бабцею, яку бачиш вперше в житті, за лайно, яке тобі навіть не потрібне.

Мабуть, уся справа в кислоті, але — просто тут і зараз — до біса майбутній диплом з бізнес-адміністрування. До біса курс загальних основ бухгалтерії № 

Щось застрягає у твоєму горлі, і ти починаєш ремиґати.

Навмисне й ненароком ти робиш ставку в мільйон, трильйон, сто тисяч мільярдів доларів… і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді всі звуки раптово замовкають. Чутно тільки тихеньке клацання, коли спалахують і згасають всі ті лас-вегаські вогні. Спалахують і згасають, спалахують і згасають.

Минає ціла вічність, і нарешті до тебе підходить ведучий ігрового шоу, він стає дуже близько, притискається до твого ліктя й сичить.

— Так не можна, — сичить ведучий, — ти мусиш грати, аби виграти…

Зблизька здається, що обличчя ведучого потріскалося на мільйони й трильйони нерівних фрагментів, які просто склеїли докупи рожевим гримом. Наче Хитун-Бовтун^[66] або головоломки-пазли. Його зморшки, вони скидаються на бойові шрами від того, що він веде ту саму телевікторину з моменту її першого випуску. Усе це сиве волосся, яке він завжди зачісує на один бік.

Лункий голос питає — цей гучний, низький голос, що звучить нізвідки, голос велетенського велетня, що ти його ніколи не побачиш, — він питає, чи не міг би ти повторити свою ставку?

Може, ти й не знаєш, що тобі потрібно від життя, але ти знаєш напевне, що це не дідусів годинник.

Мільйон, трильйон… так кажеш ти. Це число завелике, воно не вміщується в табло на твоєму ігровому столі. У ньому більше нулів, ніж яскравих вогнів у всіх вікторинах світу. Мабуть, уся справа в «Привіт, кицю», але з обох твоїх очей починають котитися сльози, ти плачеш, бо вперше відтоді, як ти був маленьким хлопчиком, не знаєш, що буде далі. Сльози сповзають за комір твоєї червоної футболки, і червона тканина чорніє, тому всі ті грецькі омеги вже неможливо розібрати.

Голос якоїсь дзета-дельти, такий самотній у великій тихій аудиторії, він верещить:

— От недоумок!

На маленькому екрані твого телефону — повідомлення, і в ньому сказано: «Тупак!»

Від кого смс-ка? Від твоєї мами.

Ота бабця в спортивному светрі, вона плаче, бо виграла. А ти рюмсаєш, бо… та ти й сам не знаєш чому.

Зрештою бабця виграє снігохід і хутряну шубу. Вона виграє моторний човен і яловичі стейки. Стіл, стільці й диван. Усі призи з обох лотів, оскільки твоя ставка була надто, занадто високою. Вона стрибає по сцені, її яскраві білі штучні зуби пускають навсібіч усмішки. Ведучий вікторини заводить аудиторію, і всі починають плескати в долоні, за винятком дзета-дельт. Родина старої бабці вилізає на сцену, усі її діти, онуки й правнуки, і вони сунуться, аби помацати блискучий спортивний автомобіль, аби помацати елітних манекенниць. Бабця обціловує губами в червоній помаді всеньке тріснуте рожеве обличчя ведучого вікторини. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона, а тоді закочує під лоба очі й хапається рукою за свого спортивного светра в тому місці, де її серце.

Старший Синок Червоного Султана

Кінь здавався велетнем — він був заввишки щонайменше вісімнадцять долонь у загривку. Але більшою проблемою була Ліза. Вона вже прикипіла очима й серцем до цього чистокровного трирічного арабського жеребця кольору червоно-коричневого лискучого каштана. Зважаючи на його походження, за нього, певно, правитимуть на багато тисяч більше, ніж вони зможуть дати. Рендал спитав, чи не завеликий він для маленької дівчинки.

— Мені вже тринадцять, татку, — обурено заявила його донька.

Рендал сказав:

— Але ж це жеребець.

Те, що вона назвала його татком, також не пройшло позв його увагу.

— Він дуже лагідний, — запевнила вона. Вона дізналася про це з Інтернету.

Вона про все дізнавалася з Мережі. Тепер вони стояли за парканом, що огороджував загін. Вони дивилися, як тренер працював з тим скакуном, водячи його на мотузці колами й вісімками. Поруч із ними агент з продажу поглядав на годинника, чекаючи на їхнє рішення.

Коня звали Старший Синок Червоного Султана. Народжений кобилою Імлистою Весняною Лукою від Червоного Султана. Власний кінь Лізи, рябий мерин, здох тиждень тому, і Ліза плакала відтоді й майже до теперішнього моменту. Вона умовляла батька:

— Це ж надійна інвестиція.

— Шість тисяч, — утрутився агент з продажу.

Здається, цей чолов’яга бачив у Рендалі й Лізі двох селюків, у чиїх кишенях вітер гуляв. Агент сказав, що відтоді, як ринок нерухомості обвалився, люди почали топити свої яхти чи кидати їх на милість моря, бо не могли дозволити собі сплату портових зборів. Ціна на сіно теж злетіла до хмар, і платня за утримання зробила коней недосяжними для гаманців звичайних людей.

Рендал ніколи не бачив океану, але слова агента викликали в його уяві образ цілої флотилії моторних яхт, вітрильників і катерів. Людські прагнення і мрії, кинуті напризволяще. Саргасове море покинутих розкішних суден, що стукаються одне об одне посеред неосяжної водної широчіні.

— Я був свідком купи угод, — вів далі агент, — і повірте мені, шість тисяч — це майже задарма.

Рендал не був фахівцем з конярства, але вигідну угоду розпізнати вмів. Жеребець був таким сумирним, що підчалапав до них і дозволив Лізі погладити свою морду. Ліза обережно піднімала його губи великим пальцем і роздивлялася ясна і зуби — конячий еквівалент стукання ногою по колесах. Здоровий глузд підказував Рендалові, що треба шукати далі. Треба доїхати аж до округу Чикасо, відвідати усі стайні й кінні заводи по дорозі і скрізь зазирати в зуби. З того, що він бачив у своєму житті, він розумів, що такий кінь має іти не менш як за тридцять тисяч доларів, навіть за несприятливих умов на ринку.

Ліза притулилася до коня щокою, щоб перевірити, чи гладенька у нього шерсть.

— Він точнісінько такий, як на екрані.

Рендал не знав, яке кіно вона мала на увазі: «Чорного Красеня», чи «Чорного скакуна», чи, може, «Перегони Вельвет». На світі багато сентиментальних історій про дівчат, закоханих у коней. Віднедавна його донька почала поводитися так по-дорослому. Він тішився тим, як вона пожвавішала, особливо зважаючи на те, як швидко хвороба здолала її коника, Кислого Качана. Вона каталася на мерині лише тиждень тому. Кінь міг отруїтися миш’яком, якщо з’їв забагато вишневого листя. Або кропиви. Та навіть мокра конюшина могла його вбити. Протягом тижня Ліза жила зі своєю матір’ю в місті. На вихідні вона приїздила відвідати Рендала. Ще в неділю ввечері рябий здавався здоровим, а наступного ранку, коли Рендал зайшов його нагодувати, бідолаха Кислий Качан вже простяг ноги й лежав мертвий з піною на морді.

Ліза нічого такого не казала, але батько підозрював, що вона винуватить його. Вона зателефонувала у вівторок, що було приємною несподіванкою. Вона майже ніколи не дзвонила серед тижня. Йому довелося зізнатися, що її мерин помер. Принаймні, спочатку вона не плакала. Мабуть, від шоку. Її голос по телефону звучав тихо, зісторонь і, йому здалося, сердито. Вона вже ненавиділа його. Підліток, що відчайдушно шукав об’єкт ненависті. Її мовчання стурбувало Рендала більше, аніж очікуване рюмсання.

Наступної п’ятниці він поїхав до міста, щоб її забрати, і на той час вона вже ридала в повну силу. Поруч із ним голосила маленька дівчинка. На півдорозі додому вона утерла сльози й витягла зі своєї торби телефон. Вона спитала:

— А ми можемо завтра поїхати на кінний завод «Конвей»? Будь ласка, татку?

Ліза не гаяла нічийого часу. В суботу вранці вона подбала, щоб він приладнав до машини причепа. Вони ще не бачили жодного коня, а вона вже підганяла Рендала і без угаву випитувала:

— А ти взяв чекову книжку? Ти впевнений? Покажи мені її, татку.

Арабський скакун не скидав головою й не бив землю. Він покірно стояв у загоні, поки Рендал з агентом обходили його, щоб підняти й оглянути кожне копито. Здавалося, він зовсім не мав норову, тож Рендалові спала на думку доречна підозра, що жеребця чимось накачали. Кінь виглядав пригніченим. Майже переможеним. Рендалові здавалося, що було б розумніше оглядати тварину з ветеринаром. Такий сумирний скакун арабської крові просто не міг бути здоровим. Ліза не бажала чекати.

За угодою про розлучення Рендалові відійшов будинок. Це було справедливо, бо будинок належав його родині ще відтоді, як земля в штаті взагалі почала комусь належати. Він отримав угіддя, стайню й загони. Він отримав зустрічі з Лізою на вихідних. А до цього тижня він ще мав Кислого Качана, про якого мусив дбати. Рендал заплатив би й тридцять штук, аби тільки побачити свою доньку такою піднесеною. Ліза переводила погляд з коня на нього і знов на коня, туди й назад, не кажучи ані слова. Було видно, як вона розпалилася.

Рендал ще виписував чек, а Ліза вже вела коня до причепа. Старший Синок Червоного Султана тепер належав їм. Їй. Жеребець ішов за нею з покірністю вірного ручного пса.

Вперше за тривалий час Рендал відчув себе добрим батьком.

А чи був жеребець хворим чи наколотим, вони дізнаються дуже скоро.

У ті перші вихідні Ліза була щасливіша, ніж будь-коли з часів розлучення. Вона записалася на уроки виїздки в стайнях Меррівезер, що стояли далі дорогою.

Будинки Рендалових сусідів стояли так далеко, що їх було ледве видно на іншому краю широкого темно-зеленого поля люцерни. Ішли канікули, і зграйки дівчаток-підлітків каталися на своїх конячках уздовж гравійних узбіч тихих окружних доріг. Зі стовпчиків парканів співали жайворонки. Собаки трусили услід за кіньми, а поливалки на газонах розприскували дрібні бризки води, в яких у сонячному промінні вигравали веселки. Коли така група під’їхала до дверей, Рендал стояв на порозі й дивився, як його донька приєднується до них. Старший Синок був прекрасним, і видно було, як Ліза ним пишається. Вона заплела гриву жеребця в косички, і він стояв спокійно й непорушно, поки вона пропускала крізь ті косички блакитні стрічки.

Принишклі від захвату дівчата скупчилися навколо жеребця і легенько торкалися його, ніби хотіли впевнитися, що він справжній. Ця сцена нагадала Рендалові його власне дитинство. У ті дні до містечка що кілька років приїздили пересувні виставки, що привозили закритий автофургон. На обох боках того фургона у старому ковбойському стилі, що нагадував переплетені мотузки, були виведені слова: «Приходьте подивитися на машину, в якій загинули Бонні і Клайд!» Вони зупинялися на парковці «Вестерн Авто»^[67] або вивантажували машину десь неподалік центрального ряду на окружному ярмарку. То було дводверне купе з іржавими швами, всіяне маленькими дірочками. Вибиті вікна. Постріляні в шмаття, здуті колеса. Розгачені фари. За якийсь четвертак Рендал ходив навколо машини, здригався, дивлячись на криваві плями на сидіннях, і засовував пальці до дірок від куль. То була така собі похмура реліквія з темного боку історії. Він ще й досі мав десь фотографію, на якій стояв поруч із машиною разом зі Стю Ґілкрестом, коли їм обом було десь як Лізі. Вони зі Стю сперечалися про калібр набоїв, що пробив ту чи іншу дірку.

Та машина була зловісною. Але так і мало бути, бо вона була частиною американської історії. Частиною великого, справжнього світу, що підтверджувала те, чому його вчили. Розплата за гріхи — смерть. Злочини не вигідні.

Сьогодні ж дівчата юрмилися навколо коня, як Рендал з друзяками юрмилися навколо «машин смерті». Одного року привозили «машину смерті» Джеймса Діна, іншого — «машину смерті» Джейн Менсфілд. Ще якось привезли «машину смерті» Кеннеді. Люди стояли в чергах, щоб торкнутися їх. Щоб клацнути кілька знімків — аби довести друзям, що торкалися чогось жахливого.

Поки місцеві дівчата крутилися навколо неї, Ліза витягла із задньої кишені телефон і сказала:

— Звісно, що це він. Зараз покажу.

Вона щось поклацала. До Рендала, який стояв на ґанку, долинуло кілька писклявих звуків з телефону. Дівчата, що дивилися разом з Лізою, вибухнули стогонами й сміхом.

Що б вони щойно не побачили, тепер вони гладили червонясто-гніду морду і боки коня. Вони зітхали й туркотіли. Вони тримали телефони на витягнутих руках і знімали свої обличчя з надутими губами, що тягнулися до конячих щік.

Не минуло і двох годин, відколи дівчата поїхали, як задзеленчав телефон. Рендал саме перевіряв електронну пошту на кухні, дивлячись на смужку завантаження на екрані, що й не думала рухатися. Його провайдером була та сама компанія, що встановила йому супутникове телебачення, але паршивий Інтернет не був для Рендала трагедією, не тепер, коли єдиним натиском клавіші можна вивергнути усю бридоту й деградацію цього світу на свою мирну, чистеньку кухню. Нині доводиться добряче упріти, щоб зберегти чистоту дитячої душі. Високошвидкісний Інтернет не вартий невинності Лізи. Цього факту ніяк не могла прийняти її мати. Серед багатьох інших.

Йому телефонував Стю Ґілкрест, що жив далі дорогою. Він сказав:

— Твоя дівчинка щойно тут проїздила.

Саме так поводилися хороші сусіди. У їхній громаді було заведено придивлятися за близькими одне одного. Рендал сказав йому, що десь із липня Ліза буватиме тут набагато частіше.

— Усе літо? — поцікавився Стю. — Вона виросла чарівною юною леді. Ти маєш нею пишатися. — У його голосі чулася якась стриманість. Якась недомовка.

Рендал подякував йому. Відчувши, що це ще не все, він почекав.

Стю додав зі слухавки:

— Бачу, вона завела собі нового коника.

Рендал розповів, що Кислий Качан здох, і похвалився, як об’їздив усі усюди, щоб знайти йому заміну. Він чекав, що Стю якось похвалить скакуна. Відзначить його красу. Його неноровливу вдачу.

Коли Стю заговорив, його голос втратив дружній, сусідський тон.

— Ніхто не сподівається, що я помиляюся, більше аніж я сам. — Його голос понизився до майже гарчання. — Але якщо я не помиляюся, то це Старший Синок Червоного Султана, хіба ні?

Рендала це захопило зненацька. Його тілом пробіг тривожний холодок. Нарешті він спромігся на:

— Це дуже, дуже гарний кінь.

Стю не відповів одразу. Він ковтнув.

— Рендале, — почав він. — Ми з тобою живемо сусідами вже дуже давно.

— У третьому коліні, — погодився Рендал. Він спитав, у чому річ.

— Я лиш хочу сказати, — Стю виштовхував з себе слова, — що ти й Ліза завжди бажані гості в нашому домі.

Рендал спитав:

— Стю?

— Я не пхаю свого носа, куди не треба, — затинався сусід, — але ми з Ґлендою будемо дуже вдячні, якщо ви не приводитиме ту тварину на нашу землю. — Звучало так, наче говорити йому було боляче.

Рендал спитав, чи мав він на увазі коня. Невже Ліза чи кінь завдали їм якоїсь кривди? У Ґілкрестів було двійко дівчат приблизно Лізиного віку. Дівчата можуть посваритися, поскубтися й замиритися швидше, ніж в серпневу спеку вдарить блискавка. Вони обожнюють такі пристрасті.

У телефоні клацнуло. До розмови приєднався жіночий голос. Це дружина Стю, Ґленда. Вона сказала:

— Рендале, будь ласка, зрозумій нас. Ми не можемо дозволити дітям наближатися до твого дому. Принаймні, поки коня не буде знищено. — Не слухаючи Рендалових протестів, вони обидва попрощалися й повісили слухавку.

За наступні чотири години йому подзвонили майже всі сусіди. Гокінси. Рамірези. І Кої, й Шенді, й Тернери. Було ясно, що група вершниць повільно об’їздила весь округ, проїхавши дорогою № 17 до Баундері-лейн, а тоді рушивши на захід уздовж шляху Скай-Ридж. Вони зазирали до будинків батьків або родичів кожної з дівчат. Ніби передаючи швидку естафету, йому одна за одною дзвонили матері, батьки, тітки, дядьки, дідусі й двоюрідні сестри. Після напруженого вітання кожен з них питав, чи справді Ліза їде верхи на Старшому Синку Червоного Султана. І коли Рендал відповідав, що так воно і є, усі вони інформували його, що на майбутнє цей кінь — небажаний гість біля їхніх домівок. Крім того, жоден з них не навідається до його будинку, поки той кінь житиме на його землі.

Ліза мусила проїхати останній відрізок маршруту наодинці. До полудня всім її подружкам було заборонено супроводжувати її далі бодай на крок. Та хоч вона і підтрусила додому покинута своїми друзями, здавалось, що її це не засмутило. Високо піднята голова й бездоганно рівна спина робили її вигляд пихатим. Навіть переможним.

Телефонні розмови налаштували Рендала на найгірше. Він був готовий побачити, що кінь поводиться примхливо чи вороже, але скакун був сумирним, таким же спокійним та лагідним, як завжди. Проводячи скребачкою по його боках, Ліза сказала, що він легко слухається команд. Його хода рівна. Ані машини, що проминали їх, ані гавкіт собак, ані літачки, що ширяли низько над полями, — ніщо його не наполохало. Ніхто не сказав і слова лихого. Здавалось, її не стурбувала реакція людей. Вони дивилися на коня, але ніхто з родичів дівчат не підійшов і не торкнувся його. Вони просто наказували дівчатам спішитися й не їхати далі ані кроку.

Того вечора, коли Рендал з дочкою після вечері мили посуд, на дорозі, навпроти під’їзду до будинку, зупинилася машина. Події цього дня рознервували Рендала, і він дослухався, чекаючи, коли машина поїде собі далі. Натомість у вітальні розлетілася шибка. Чиїсь кроки віддалялись гравійною доріжкою, поки не вискнули колеса й машина не рвонула геть. Серед уламків скла на килимі лежав темний округлий предмет. Підкова.

Ліза роздивилася зброю, і її губи вигнулись у посмішці.

Наступної суботи вони завели Старшого Синка Червоного Султана до причепа і рушили до стаєнь Меррівезер. Енід Меррівезер вчила своїх відвідувачів виїздці ще з тих часів, як Рендал був малим. Парковка біля загону була заповнена жіноцтвом, здебільшого матерями, доньками і їхніми конячками. Коли Ліза розчинила дверцята причепа, гамір ущух.

Одна дівчинка захихотіла. Жінки суворими поглядами примусили її затихнути.

Чийсь голос сказав:

— Ну, якщо це не Старший Синок Червоного Султана…

Коли Енід Меррівезер підійшла до них, усі голови повернулися до кремезної наїзниця. Її шкіряні черевики вершниці скрипіли. Сонце виблискувало на ґудзиках її жакета. В одній руці вона несла батіг для виїздки. Вона окинула оком похмурий і розтривожений гурт жінок. Повернувшись до Лізи, вона сказала не без співчуття:

— Вибач, але на цей сезон ми вже набрали навіть трохи більше людей, ніж могли.

Рендал виступив наперед і сказав:

— Я бачив тут і більше охочих учитися, ніж є сьогодні. — Якщо не брати до уваги матерів, а тільки дівчат і коней, то їх було не більше, ніж траплялося в звичайний день.

Ліза звела свого скакуна з пандуса причепа, немов нічого не чула. Енід відступила. Енід Меррівезер, яка ніколи не відступала перед найбільш непокірною твариною, тепер дивилася на цього арабського жеребця і робила натовпу знаки дати коню більше місця. Вона піднесла батога вгору, готова ним скористатися.

— Я буду вдячна, якщо ви заведете коня назад у причеп і вивезете його подалі від цих стаєнь.

Глядачі перевели дух.

Ліза гукнула до неї з таким викликом, якого батько ніколи в її голосі не чув:

— Чому?

Її обличчя не просто залилося фарбою. То був такий червоний колір, який люди бачать, коли дивляться на сонце крізь повіки.

Міс Меррівезер хрипко засміялася.

— Чому? — вона озирнула натовп, шукаючи підтримки. — Цей кінь — убивця!

Ліза безтурботно оглянула свій манікюр і сказала:

— Це не так. — Вона притулилася щокою до щоки коня і сказала: — Правду вам кажу. Він просто ніжненький гарнюнчик.

Кремезна наїзниця жестом закликала юрбу підтримати її.

— Він гірший за вбивцю. І в цих краях усі це знають.

Ліза подивилася на батька. Рендал був приголомшений. Жеребець підніс голову догори, витягнув шию і втягнув ніздрями більше повітря. Він позіхнув.

Енід Меррівезер дивилася на самовдоволену посмішку дівчинки співчутливо і навіть жалісливо.

— Лізо Рендал, ти й без мене добре знаєш, що цей кінь лихий.

— Це неправда, — муркотнула Ліза. Вона поцілувала його.

Скупчені матері здригнулися.

Того вечора Рендал кількома дошками затулив розбиту шибку. В призахідному світлі йому було видно дальню частину подвір’я, де він трохи спушив землю і поставив хреста, дві збиті докупи, пофарбовані в біле дошки, на яких було виведено «Кислий Качан». Він сказав Лізі, що поховав його там. Але правда була в тому, що вантажівка відвезла його до сусіднього штату, на переробний завод в Гарлоу. Він дивився, як Ліза нарвала трохи стокроток з клумби, яку висадила ще мамця матері його матері. Вона принесла букет на несправжню могилу й стала на коліно. Вечірній легіт уривками доносив до нього слова її молитви. Вона говорили про те, як сильно любила свого старого коника і як сильно любила нового арабського скакуна. Рендал слухав, і йому подумалося, що любов людей до тварин — це найчистіша форма любові. Любов до коня, кота чи собаки — це завжди романтична трагедія. Це значить любити щось, що помре раніше за тебе. Як у тому фільмі з Елі Макґроу. Тут немає жодного майбуття, тільки прихильність тут і зараз. Ніхто не чекає грандіозної винагороди колись пізніше.

Світло згасало, і роздивитися Лізу на подвір’ї ставало дедалі важче, але слова Рендал чув чітко. Вона розповідала, як їй подобається це літо. Який прекрасний Старший Синок Червоного Султана і як він усім подобається. А коли вона сказала «І я тебе люблю, мамо», Рендал зрозумів, що вона балакала по телефону.

Перш ніж вона встигла повернутися всередину, Рендал почув, як на кухні дзвонить телефон. На екрані було написано: «Приватний номер». Він відповів.

Такого голосу він не чув за все своє життя. Ні, такий голос він би запам’ятав. Цей присвист. Це задихане пихтіння. Голосом, якого Рендалу вже не забути, незнайомець запитав:

— Чи правильно мене поінформували, що ви нинішній власник арабського жеребця, відомого під іменем Старший Синок Червоного Султана? — Рендал вже приготувався до зливи словесних образ. Він прислухався, чи не підійшла Ліза до ґанку.

Не чекаючи на відповідь, голос продовжив:

— Знайте ж, будь ласка, що я готовий запропонувати вам суму в п’ятсот тисяч доларів за вказану тварину.

Рендал почув голос:

— З ким ти говориш, тату? — Це була Ліза, що стояла просто поруч із ним.

— Ні з ким, — сказав Рендал і повісив слухавку.

Того тижня Рендала кольнуло неясне передчуття, і він поїхав до сусіднього штату на той переробний завод у Гарлоу. У таке місце ніхто не їздить через примху, бо то була та сама клейова фабрика, що стала приказкою. Самий лише сморід міг звалити людину з ніг. Рендал їхав дорогою уздовж огорожі з ланцюгів, поки не вперся в зачинені ворота. Зразу за ними стояв будинок на колесах, тож Рендал натиснув на гудок і почекав. З будинку вийшов чоловік і спитав Рендала, чого йому треба, а Рендал пояснив, що кілька тижнів тому сюди привезли тіло Кислого Качана. Не відчиняючи воріт, чоловік приніс якийсь журнал. Він гортав сторінки, стоячи з того боку.

— Кажете, рябий мерин?

Рендал спитав:

— Ви знайшли бодай якийсь запис?

Перегорнувши чимало сторінок, чоловік сказав:

— Ось воно. Шкура була непошкоджена. Кістки. Копита. — Вочевидь, вони тут нічого не переводили дарма.

Рендал спитав:

— А там не написано, що його вбило?

Чоловік сказав:

— За законом округу ми мусимо перевіряти на губчастий енцефаліт.

Рендал чекав. Образ Кислого Качана, що простягся на підлозі стайні, живо зринув перед його очима. Він знову побачив його витягнуту шию і калюжу кривавої піни, в якій лежала голова.

Чоловік повернув журнал, щоб Рендал побачив. Його палець потицяв у рядок, де було написано слово «атропін».

— Серцевий напад, — сказав чоловік. — Здається, ваш коник набрів на дурман чи клаптик пасльону.

Рендал спитав:

— І як скоро вони діють? — Кожен м’яз в його тілі ослаб, наче він щойно вийшов з надто гарячого душу.

— Доволі скоро. — Чоловік похитав головою. — Кінь помер би на тому місці, де з’їв їх.

Того ж тижня надійшло більше дивних дзвінків, і щоразу хтось пропонував купити коня. Серед них був і агент, що продав його їм. Він зателефонував у четвер увечері й завів розмову про те, щоб викупити його назад.

— Не для себе, дозвольте запевнити. — Агент ніби виправдовувався. — Я дію в інтересах третьої особи.

Він почав з дванадцяти тисяч. Удвічі більше, ніж дав Рендал. Рендал прямо спитав його, з чого здійнялася така метушня. Агент спитав:

— Хочете сказати, що справді нічого не знаєте?

Рендал насторожено похитав головою. Тоді він згадав, що говорить по телефону, і спитав:

— Про що?

— Ви не бачили відео? — спитав агент. — З того часу, як воно розлетілося Інтернетом, мене закидають запитами ледь не з того світу.

Перш ніж Рендал повісив слухавку, він ще встиг почути слова агента:

— Ваша дівчинка вже дзвонила мені й сказала збирати пропозиції, але, згідно з паперами, власник — ви.

До того часу найгіршим, що коли-небудь дивився Рендал, був документальний фільм під назвою «Сигнал 30». Переглядати це кіно містер О’Коннор посадив їх у шостому класі, щоб вони були обережнішими, коли переходили колію, й завжди пристібалися ременями. Згадка про фільм була десь така, як про начищені дитячі чобітки чи про шматочок вати, яку клали до пляшечки з аспірином, — майже забута. У шкільному кінозалі показували чорно-білі фотографії розбитих машин і людей, наскрізь прохромлених закривавленими кермовими колонками. Лобове скло, пробите немовлятами, що вилітали назовні, наче гарматні ядра. На тих фотографіях кров і моторна олива мали однаковий чорнильний колір. Через це важко було сказати, чи калюжа на асфальті натекла з розбитого двигуна, чи хтось у машині сплив кров’ю. Один його однокласник, Лоґан Карлайл, зомлів, і Єва Н’юсам, здається, теж знепритомніла. Зловісний голос оповідача зшивав ці жахливі картини докупи і приказував: «Наступного разу, коли вам здається, що ви можете перегнати товарняк, подумайте ще раз!» А тоді гудів паровозний гудок, а за ним було чути, як розбивається скло і зминається метал, а потім з’являлося фото загиблих підлітків, розкиданих серед уламків розвалюхи, яку знівечив локомотив Південної тихоокеанської залізниці.

Лункий голос питав: «Думаєте, обходити шкільний автобус безпечно? Що ж, подумайте ще раз!» — і на екран вигулькувало провінційне шосе на дві смуги, всипане скаліченими тілами дітей.

Іншим видовищем, яке Рендал міг назвати найгіршим у своєму житті, були журнали про справжні злочини, які тримали в перукарні під стосом «Плейбоїв». Сторінка за сторінкою фотографії показували місця насильницьких діянь. Звірства. Наприклад, оголену жінку, миловидну, якщо не зважати на те, що її руки й ноги були відрубані сокирою м’ясника, — вона лежала у відкритій валізі, а її очі на фотографії були приховані чорною смужкою, щоб захистити її гідність. На іншому знімку, на килимку з квіточками, які бувають у кімнатах старомодних готелів, лежала жінка, задушена дротом від дискового телефону. На пожовклих, грубих сторінках він бачив безліч жінок, оголених і вбитих у різний спосіб, але всі вони мали на обличчях чорні прямокутники, які нікому не відкривали їхніх очей.

Порівняно з «Сигналом 30» і журналами з перукарні те, що Рендал знайшов в Інтернеті, було гірше. Ковтнути отрути було не шкідливіше, ніж дивитися це відео. Йому знадобилося лиш кілька хвилин, щоб упізнати коня. Те, що робив Старший Синок Червоного Султана з оголеним і зігнутим чоловіком, було нечуваною наругою. Тягар побаченого Рендал буде змушений нести на собі аж до смерті.

Принаймні, його заспокоювало те, що з усіх друзів і сусідів він був останнім, хто заплямує душу переглядом цього дивного і сумного знущання. Не менш паскудним було уявляти те, що уявляли собі інші, коли він привів цього чистокровця під свій дах. Але там, де вони бачили гріх, він бачив самотність. Такий різновид самотності, про який Рендал не підозрював, що він існує.

Він клацнув «Enter» і передивився відео вдруге.

Могло статися, що сцена на цьому відео показувала не скільки насолоду, як спробу пережити справжнє відтворення того, що життя робить з людиною щодня. Рендал міркував, що тут ішлося про те, аби віддатися на волю могутнішої сили. Але чи було це насолодою, а чи фізичним дослідом — в будь-якому разі тут не було і натяку на романтичну любов. Скоріше йшлося про любов релігійну. Те, що відбувалося, було покутою або каяттям.

Рендал міг зрозуміти бажання не бути володарем, не мати влади над усім. Бажання задовольнити якогось велетенського, потужного бога. Відчути його нищівне схвалення.

Він клацнув «Enter», відчути це знову.

Його налякала думка про протилежне. Думка про те, що це таки могла бути насолода, насолода, яку більшість людей не могла собі навіть уявити, насолода, за яку не шкода було померти. Буквальне вознесіння.

Судячи зі стогонів і пихтіння на відео, чоловіку під конем здавалося, що веселиться на всю губу. Він мусив знати, що його знімали, але не зважав на це, судячи з того, як він вигинав спину й посміхався із заплющеними очима. Було дивно бачити когось настільки невдавано щасливого. Чоловік на екрані комп’ютера сильніше зігнув коліна, штовхнувши задом стегна жеребця, що подався назад. Щось темне, кров або тінь, вкривало його ногу.

Рендал натиснув «Enter», і пригода почалася наново. Цього разу він стежив за конем.

Передивившись знову, Рендал впізнав у темній плямі, що збігала ногою чоловіка, сперму. Надто багато, щоб бути людською.

Він ще раз натиснув «Enter». Йому ще треба було замінити шибку. Він клацав «Enter» усю ніч. Коли хтось зателефонував, Рендал приглушив звук, але не припинив дивитися.

— Як ви, можливо, знаєте, — почав той, хто телефонував, — цей кінь має певні таланти, що роблять його неймовірно цінним для вибраної групи покупців. — То був голос, який він вже чув кілька днів тому. — Я вважаю за свій обов’язок застерегти вас. Ці люди не вагатимуться, якщо вирішать, що насилля може схилити терези на їхню користь.

Рендал переглядав відео, поки не настав вечір п’ятниці і не надійшов час забирати дочку на вихідні.

Вони перебралися до цього будинку після того, як помер батько Рендала, переїхали усі втрьох. Ліза тоді ще не виросла з пелюшок. Рендалів татусь провів останні два роки життя в притулку для літніх у місті, де вони навідували його майже кожного дня. Воднораз будинок чекав на них, мов капсула часу. Піаніно стояло там, де й завжди. У кожної тарілки чи молотка була пов’язана з ними історія. Нічого не можна було викинути. Кожна подушечка викликала довгу проповідь, яка пояснювала кожну її плямку чи шов на місці розриву. Якщо Рендалова дружина перекладала виделку для м’яса з одного ящика до іншого, він повертав її назад. Вона купила зеленої фарби, щоб змінити колір стін у спальні нагорі, і він примусив її повернути банку до крамниці. Ще Рендалова тітка обклеїла ту кімнату шпалерами. Кожна ниточка в кожній ковдрі була недоторкана. Кожна мітка, вишкрябана на одвірку на кухні показувала зріст давно померлих людей. Вони стали доглядачами. Нарешті його дружина перебралася назад, у місто. Те, що він вважав своєю спадщиною, Естель сприймала як прокляття.

Коли Ліза відвідувала його, то тільки нудилася й дратувалася, поки він не купив їй Кислого Качана. Вона доглядала коня так само дбайливо, як він доглядав будинок і ферму. Вони обидва не могли кинути напризволяще щось беззахисне.

Біля будинку Естель Ліза закинула свою торбу на заднє сидіння Рендалової машини. Вона стрибнула на переднє сидіння поруч із ним, балакаючи по телефону. Вона казала:

— Це не мої клопоти. Якщо ви думаєте, що знайдете іншого коня для цього діла, то не гайте мій час. — Вона зиркнула на Рендала і підморгнула, сказавши в телефон: — У нас багато пропозицій.

Він спитав, не дивлячись на неї:

— Це по-справжньому?

Ліза тицяла щось у телефоні.

— Що по-справжньому? — А тоді вона зі сміхом спитала: — Ти говориш про відео?

Воно було обурливим. Звірством.

Закотивши очі, Ліза повела:

— Періс Гілтон. Кім Кардаш’ян. Пем Андерсон. Роб Лоу — та хто не робив секс-відео? — Вона засміялася. — Татку, це ж просто хіт.

Рендал сильніше вхопився за кермо.

— То ти його бачила?

Та це ж була класика інтернету, як міфи, про які вони читали в школі. Леда і лебідь. Її друзі ніколи не бачили нічого смішнішого.

Рендал сказав, що це не смішно. Це трагічно.

Її пальці клацали по крихітних кнопках на телефоні, викликаючи на екран різні сторінки й факти. Ліза наполягала:

— Татку, ну звісно ж, це смішно.

Рендал спитав чому. Вона замислилася, наче не думала про це раніше.

— Не знаю. Мабуть тому, що він був білим.

Вона прочитала подробиці, коли знайшла їх. Чоловік був гетеросексуалом, розлученим, мав дитину, помер він розриву сигмоподібної кишки. Вона вишкірилася.

— Просто бездоганно, га? — Вона вдоволено кивнула екрану. — Він був якимось багатієм з «Г’юлет-Пакард» чи якоїсь іншої компанії з рейтингу «Форчун» від військово-промислового комплексу.

Рендал кинув:

— А якби це була дівчинка твого віку?

Ліза посварила його пальцем.

— Якби на відео була дівчинка, то усі, навіть ті, що просто дивилися на це, потрапили б за ґрати.

Рендал розвідував далі:

— А якби чоловік не був білим?

Ліза промотувала сторінки й тицяла в екран, заглиблена в свої пошуки.

— Якби чолов’яга був чорним, це був би расизм. Ніхто б не виклав це на жоден сайт.

Якби на відео була жінка, пояснювала далі Ліза, це було б жінконенависництво, що пропагує наругу. Навіть якби жінка дала свою згоду, це розцінили б як примус з боку її культурного середовища чи приховану ненависть до себе. Те саме й про гомосексуалістів. Ні, що робило це відео кумедним, то це той факт, що об’єкт був білий, звичайної орієнтації, чоловік і дорослий. Ліза сказала:

— Я написала цілу доповідь про це для уроку з гендерних перспектив. — Вона відірвалася від телефону й широко всміхнулася. — Дістала «відмінно».

Рендал сказав, затинаючись:

— Але ж він помер.

Його донька знизала плечима.

— Не на відео. Він помер кілька годин по тому, в реанімації.

Рендалові подзвонили. То був агент з продажу тварин. Він не відповів.

Ліза невимушено міркувала:

— Ніби дивишся, як матінка Природа мститься за те глобальне потепління, спричинене діями білого патріархального ладу. — Вона зітхнула. — Не сприймай це особисто, татку. Ти просто вибрав неправильний час, щоб бути білим чоловіком-християнином звичайної орієнтації.

Знову це самовдоволення в її голосі. Абсолютна впевненість. Через неї Рендалові стало шкода доньки. Вони проїхали кілька миль, перш ніж він наважився спитати:

— Це ти вбила Кислого Качана?

Передивляючись свої повідомлення, його донька відповіла:

— Зараз дають уже два з половиною мільйони.

Це були останні слова, що вони сказали одне одному.

Вони під’їхали до будинку вже незадовго до заходу, але там на них чекала зграя дівчат і хлопців, що хотіли побачити Старшого Синка Червоного Султана. Увійшовши до будинку, Рендал почув, що побачити його коштуватиме п’ять доларів. А клацнутися з ним — десять.

Надходив час вечері, й агент прислав Рендалові повідомлення, в якому казав, що пропозиція становить уже майже три мільйони.

Рендал написав у відповідь: «Готівкою?» Було неможливо не витрачати ці гроші в своїй уяві. Першокласна освіта для Лізи. Нове життя в такому місці, де Естель була б щаслива. Свобода від минулого. Він написав: «А що буде з конем?»

Агент відповів: «Дуже смішно. Запевняю, що він точно не тягатиме воза. У того коня буде таке життя, про яке ми з вами можемо лиш мріяти».

Кінь на відео не виглядав нещасним. Як можна порівнювати якість такого життя, скажімо, з тим, щоб тягати плуга? Здається, люди можуть піддавати тварин будь-чому: тісняві, дії хімікатів, хірургічним знущанням, злидням й смерті, — але не насолоді.

На тих вихідних Ліза гарцювала на коні по всьому округу. Хизувалася.

Рендал. Рендал порпався в альбомах. У його родині ніхто нічого не викидав. Він знайшов фотографію, на якій стояв зі Стю Ґілкрестом перед «машиною смерті» Бонні та Клайда. Двоє хлопців, що весело вишкіряли зуби. Кожен запхнув пальця в дірку від кулі у водійських дверцятах. Залежно від того, хто розповідав історію, Паркер і Берроу були злочинцями або мучениками, але де б їхня машина не виставлялася для огляду, вона збирала більше, ніж вони награбували з банків.

У неділю ввечері Ліза поклала квіти на несправжню могилу Кислого Качана, і Рендал відвіз її до матері. Жоден з них не попрощався.

У понеділок він згадав слова агента про те, як люди відпускали свої яхти у відкрите море. Як покидали те, що колись цінували, але не могли надалі утримувати. Він подумав про чоловіка на відео, який вірив, що переживає найкращі миті свого життя, коли насправді всередині він спливав кров’ю. Рендал записав місце, куди агент сказав йому приїхати. То була якась поросла шавлією місцина посеред сотень квадратних миль порожнечі. Він завів Старшого Синка Червоного Султана до причепа.

Рендал також узяв свій револьвер го калібру, якого вистачило б, щоб продірявити Бонні разом з Клайдом.

Він не поїхав туди, де вони домовилися зустрітися. Натомість він проїхав сотню кілометрів на північ.

Він бачив це так: він рятує коня в найкращий спосіб, який має. Він відчинив дверцята причепа. Зняв з жеребця поводу. Виплів блакитні стрічки з гриви. Тягнучи за мотузку на шиї, він повів його туди, звідки дороги вже не було видно. Кінь і надалі був тим лагідним і сумирним створінням, яким він побачив його уперше. Не наколотим, не хворим, але не менше пошкодженим. Рендал витяг револьвер і наготувався зробити те, що його власна дитина зробила з Кислим Качаном. Якщо вона змогла виявити стільки жорстокості й завбачливості, то й він зможе стати суддею, присяжними й катом.

Що б то не був за звук, кінь почув його першим. Його вуха розвернулися назустріч джерелу шуму, що його доносив вітер. Це копита, але не диких мустангів, а просто здичавілих коней.

Рендал не першим приїхав сюди, в серце цієї просторої, відкритої вітру пустки. Інших людей скрута теж заганяла в це глухе поле, де вони робили те, що він саме збирався зробити. Він був не один такий, але усім до нього спав на думку кращий вихід, і на горизонті показався табун мрій, які вони були змушені покинути. Усі їхні нібито неможливі прагнення тепер скакали вдалині, вільні й щасливі.

Рендал стягнув петлю мотузки з шиї жеребця. Він плескав у долоні й тупав ногами, але той навіть не сіпнувся. Нарешті Рендал звів дуло револьвера догори й вистрілив кілька разів. Це допомогло, і Старший Синок Червоного Султана рвонув геть. Надто пізно Рендал подумав, що, мабуть, незле було б спершу сколупнути з нього підкови. Він багато чого міг би зробити краще.

Щоб перевірити, чи правильно він вчинив, Рендал приставив дуло до скроні й натиснув гачок іще раз. Клацнув курок, але нічого не трапилося. Камора була порожня. Його вибачено.

Їдучи додому, Рендал нагадав собі, що він був повноправним членом кооперативу, а це означало, що вони мусили викупити його врожай. Операція була не надто вигідна, але Рендал якось проживе.

Романтика

Можете мене привітати. У нас із дружиною щойно народилися близнюки, і з ними, здається, все гаразд. По десять пальців на руках. По десять пальців на ногах. Дві маленькі дівчинки. Але ж ви самі знаєте, як воно… Я все чекаю, що станеться якесь лихо, бо саме так буває, коли щастя забагато. Я все дожидаю, що прокинуся від цього казкового сну.

Розумієте, ще до того, як я одружився, в мене була подружка — товстуха. Ми обоє були товстунами, тож легко знаходили спільну мову. Ота подружка, вона постійно випробовувала нові дієти, аби схуднути, типу, не їсти нічого, окрім ананасів і оцту або ж зеленої водорості з якогось пакетика, і вона наполягала, аби ми багато ходили пішки, аж потім почала скидати фунти, її стегна танули на очах, і не було у світі людини, щасливішої за неї.

І вже тоді я знав, що щось піде не так. Самі знаєте, як воно, — коли ти когось любиш, то тобі буде добре, якщо їй буде добре, але я знав, що подружка мене кине, бо тепер вона потрапляла в поле зору чоловіків з кар’єрами й страховими полісами. Я пригадую, що вона й до того була гарненькою й дотепною, але тільки коли вона так схудла, то стало очевидно, що в неї малися невичерпні запаси самоконтролю й самодисципліни — геть поза межами моїх можливостей. Від своїх друзів я також не дочекався підтримки, бо вони все кружляли навколо нас і чекали, поки ми розійдемося, аби запросити її на побачення, але потім з’ясувалося, що справа була не в ананасах чи самодисципліні, бо вона дізналася, що в неї рак. Проте перед смертю вона встигла схуднути до того ласого, курва-дошка, другого розміру^[68].

Ось звідки я знаю, що щастя схоже на бомбу уповільненої дії. А зі своєю дружиною я зустрівся лише тому, що взагалі не збирався ні з ким зустрічатися, ніколи й нізащо, і тому був сів на поїзд «Емтрек» до Сіетла. Того року в Сіетлі проводився фестиваль «Лоллапалуза», тож я спакував намет, загорнув у спальник свій бульбулятор, аби не розбити, бо ж збирався привести цілі вихідні, таборуючи просто неба, наче Ґрізлі Адамс^[69], і таким чином опинився у вагоні-ресторані «Емтрека». Самі знаєте, як воно, — інколи хочеться на кілька днів покинути всіх своїх друзів і тверезе життя заразом. Тож заходжу я у вагон-ресторан, а там — пара хижих і пронизливих зелених очей, які дивляться просто на мене. Я ж не страховидло якесь. Я ж не прикутий до ліжка гладун із реаліті-шоу, який цілий день жере смажених курей з відерець, але я розумію, чому деякі хлопці хотіли б працювати в жіночих тюрмах або концентраційних таборах, де вони могли б зустрічатися з гарненькими засудженими й не вислуховувати, як ті крихітки постійно ниють, типу, «Вдягни сорочку!» або «Скільки можна пітніти?». Але тут, у цьому поїзді, зі мною їхала богиня у коротенькій футболці «Рейдіогед»^[70], з-під якої визирав голий живіт, її джинси сповзли аж до того місця, де виднівся кущик, а на кожному пальці було кільце з Мікі Маусом або Голлі Гоббі^[71]. Вона прикладалася до пива своїм гарненьким ротиком і поглядала на мене з перспективи коричневої пляшки — справжній «Міллер», а не якась там приватно-броварна сеча в зеленій тарі.

Такі хлопці, як я, знають сувору правду життя. Жодна краля не стане на тебе так витріщатися, якщо ти не Джон Белуші чи Джон Кенді^[72], тож я одразу збагнув, що краще мені сконфузитися й відвести погляд. Єдина причина, з якої така дівчина може до мене заговорити, це аби повідомити, що я — жирна й огидна свинота, яка заважає їй милуватися океаном. Знай своє місце, так я завжди кажу. Не намагайся стрибнути вище голови, й ніколи не розчаруєшся. Я протискуюсь повз неї й роздивляюся її, не підводячи очей. Я зацінюю, принюхуюсь до неї, а вона пахне, як десерт, як пиріг, як гарбузовий пиріг, посипаний тими червоно-коричневими спеціями. Далі — ще краще, бо пляшка пива в її роті повертається за мною, коли я проходжу до бару й замовляю собі випити, а ми ж нібито не останні хлопець із дівчиною в цілому світі. Кілька людей попивають за пластиковими столиками, і, судячи з кольорів їхніх краваток і дредів, вони також їдуть на «Лоллапалузу». Я проходжу вагоном і сідаю за столик, якомога далі від неї, але ця краля невідривно стежить за мною. Самі знаєте, як воно, коли хтось на тебе дивиться, а ти й кроку не можеш зробити, аби не перечепитися, особливо в поїзді, що рухається. Я роблю ковток, коли поїзд завертає за ріг, і проливаю пиво на свою смугасту ковбойську сорочку. Я вдаю, що дивлюся дерева, які пропливають за вікном, але краєм ока, наче спецагент, спостерігаю за її відображенням на склі, а вона й досі дивиться на мене. Єдиний раз, коли ця краля відводить очі, це коли підходить до шинквасу, дає бармену гроші й він дає її пляшку пива, а тоді її відображення починає збільшуватися й збільшуватися, поки не стає завбільшки з людину, краля зупиняється біля мого столика й каже «привіт» і щось іще.

— Що? — перепитую я.

Вона показує на мою ковбойську сорочку, на оту пивну пляму, й каже:

— Мені подобаються твої ґудзики… Блискучі.

Я втягую підборіддя й дивлюся на перламутрові застібки. То не ґудзики, а застібки, але я не хочу споганити таку мить. І одразу, з найпершого погляду, я помічаю, що вона інколи засовує пальці до рота… гаразд, вона часто засовує пальці до рота й говорить із придихом, наче маленька дівчинка, а ще вживає дитячі слова, наприклад «па-скеті» замість «спагеті» й «лісіцьок» замість «рушничок», але ж це перше правило сексуальності для таких краль, як вона.

Вона мені підморгує й облизує губи кінчиком язика, і вони блищать від вологи, а тоді краля каже:

— Я Брітні Спірс.

Вона така пустунка. Звісно, вона трохи налигалася. Стала недієздатною. Тепер ми вже п’ємо текілу з отих маленьких пляшечок і навіть не пам’ятаємо, що їдемо на якомусь там поїзді. Ні, вона не Брітні Спірс, але така сама ласа. І вона явно погладжує мій качан, але все відбувається якось природно. Я просто поглянув на неї й зрозумів усе, що треба було зрозуміти.

У мене немає іншого вибору — я мушу тягнути час, фліртувати й купляти випивку. Вона питає, куди я їду, а я кажу, що на «Лоллапалузу». Вона водить пальчиками по моїй сорочці, вони стрибають із застібки на застібку, від поясу й до горла, а потім спускаються назад, і я сподіваюся, що вона відчуває, як швидко б’ється моє серце.

І вона постійно заграє до мене, стріляє з боку в бік своїми зеленими очима чи поглядає на мене з-під довгих тремтливих вій. Мабуть, вона випила набагато більше, ніж я, бо весь час забуває закінчити речення, інколи показує на щось там за вікном і кричить «Собака!», а тоді вона помічає машину, яка стоїть на залізничному переїзді, й верещить «Жук-капшук!»^[73], і б’є мене в плече кулаком, повним перснів з Мікі Маусом і Привіт-кицькою^[74], а я потайки сподіваюся, що той синець залишиться на мені до кінця життя. Ми приїжджаємо на «Лоллапалузу» й напинаємо мій намет, і Бріт така п’яна, що навіть коли прокидається наступного ранку, то й тоді не тверезіє. І скільки б дурі я не курив, усе одно в мене не виходить за нею угнатися. Може, це через те, що Бріт така худа, але ж вона ловить свій хміль годинами, навіть коли не п’є, наче випадає на одну хвилю від моїх вторяків. Уся наша «Лоллапалуза» скидається на чудову класичну мелодраму, типу тих, на які ви дрочите за гроші в Інтернеті, але все це відбувається зі мною й насправді. Ми зустрічаємось півроку, святкуємо разом Різдво, Бріт перевозить свої речі до мене на квартиру, а я все чекаю, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але якось не щастить.

На День подяки ми їдемо вечеряти до моєї мами, і тут мені треба дещо пояснити. Не те щоби Бріт перебірлива в їжі, але худа вона саме через те, що харчується тільки цукіні, яке розрізали навпіл уздовж й вийняли м’якуш, зробили з нього мініатюрну довбанку ірокезів і покарбували її зовні ножем, аби було схоже на індіанський клинопис, а ще посадили в неї ціле плем’я сміливців, вирізаних із морквин і з зеленим горошком замість голів, і вони вишукуються й веслують у своєму каное по тарілці, залитій товстим шаром шоколадного сиропу, і ви не повірите, але в більшості ресторанів такого не готують. Тому зазвичай Бріт доводиться робити каное самотужки, і на це в неї йде півдня, а тоді вона ще годину грається ним на килимі у вітальні, ось чому вона й фунта ваги набрати не може. А моя мама, ну, вона просто рада, що я знов із кимсь зустрічаюся.

І немає такої трави в світі, немає такого дуру, який би подарував мені той самий кайф, який я ловлю, коли йду по вулиці й тримаю за руку супермодель із хижим і пронизливим поглядом, як у моєї Бріт. Повз нас проїжджають хлопці на своїх «феррарі-тестароссах», хлопці з квадратними пресами й стероїдними грудаками, і вперше у своєму житті я маю над ними перевагу. Я йду по вулиці з Брітні, із тим трофеєм, який прагнуть здобути всі чоловіки.

І кайф мені наламує тільки те, що до неї принюхується кожен другий ромео, намагається увійти з нею у візуальний контакт й усміхається своєю найкращою усмішкою в стилі зубної пасти «Пепсодент». Наприклад, їдемо ми одного разу в автобусі, і тут гурт ромео зупиняється саме біля того місця, де сидимо ми з Бріт, у хвості автобуса. Бріт любить сидіти біля проходу, прямо над задніми колесами, аби першою стусонути мене, якщо з’явиться «фольксваген», і тоді один ромео, великий такий, підходить і стає так, аби його пах був на рівні її очей, а коли автобус наїжджає на якусь вибоїну, чи що, він починає тертися стегном об плече Бріт, поки вона піднімає на нього очі й, не виймаючи з рота пальців, каже:

— Привіт, здорованю.

Отака в мене Бріт — дружня й товариська. Вона підморгує тому ромео, а потім манить його до себе мокрими пальцями, а він озирається, аби переконатися, що всі суперники стануть свідками того, як йому пощастить, і тоді ромео присідає, його очі зупиняють на рівні очей Бріт, а на обличчі розповзається постільна посмішка. Мабуть, Бріт хоче, аби я приревнував, тому вона заговорює з тим ромео, дивиться на нього своїми приголомшливими зеленими очима й каже:

— Хочеш, покажу фокус?

Усі інші ромео оживають, нашорошуються й стежать за тим, що відбувається далі, а Бріт дістає з рота пальці, ковзає ними під ширіньку й починає терти собі промежину під тканиною обтислих штанів, і в задній частині автобуса стає дуже тихо, бо всі дивляться, як її пальці борюкаються під застібкою варених джинсів. І я бачу, як усі ромео глитають, їх борлаки підстрибують угору й вниз, переганяючи надлишок слини, а очі вилізають з орбіт хтивими стояками.

З тою самою швидкістю, з якою вона навішує мені стусанів від жука-капшука, Брітні висмикує якусь штуку зі штанів і кричить:

— Фокус-покус!

Вона розмахує нею й верещить:

— Ляльковий театр!

З її руки звисає якась штука на маленькій ниточці, наче пакетик чаю, тільки більший. Вона нагадує булочку для хот-догу, вимазану кетчупом, і Бріт смикає її на маленькій ниточці й кричить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

А тоді вона ляпає цією штукою по щоці ромео, який і досі сидить перед нею навпочіпки. Бріт женеться за ним, верещить і розмазує по його шкіряній куртці червоні плями. Інші ромео намагаються не зустрічатися з нею очима, вони вперто роздивляються свої черевики або поглядають у вікна, але вона смикає за ту маленьку ниточку, ляпає їх по головах, вимазує червоною рідиною й весь час вищить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

Вона сміється — аха-ха-ха-ха — й кричить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

В автобусі день-дзень-дзеленькає дзвоник, який відзначає наступну зупинку, і сотня пасажирів виходить біля магазину «Севен-ілевен», вони штовхаються й вивалюються з автобуса, наче їм усім терміново закортіло купити сльорпі^[75] та перевести в готівку мега-виграшні квитки лотереї «Павербол».

— Люди, все гаразд! — кричу я їм навздогін.

— Вона акціоністка! — волаю я з вікна автобуса й махаю їм руками.

— Вона нічого такого не мала на увазі! Це лише черговий протест проти статевої дискримінації! — верещу я.

— Вона мислить поза рамками! — волаю я, навіть коли автобус від’їжджає, а в ньому — лише ми двоє.

— Та вона просто дурня клеїть! — волаю я, коли Бріт проходить між рядами сидінь і починає поганяти водія своїм чайним пакетиком.

Одного вечора я приходжу додому з роботи, а гола Бріт стоїть боком перед дзеркалом у ванній кімнаті й тримає обома руками живіт — відтоді як ми зустрілися в поїзді, вона трохи погладшала, але нічого серйозного, тиждень на ананасах і оцті легко все виправить. А тоді Брітні бере мене за руку, розводить пальці, притискає їх до свого живота й каже:

— Відчуваєш? Здається, я з’їла дитинку.

Вона дивиться на мене своїми звабливими зеленими очима, наче цуценятко, і я питаю в неї, чи не хоче вона піти зі мною в лікарню й владнати цю справу, і вона киває головою, що згодна. Тоді ми чекаємо, коли в мене випаде вихідний, і йдемо в лікарню, і, як завжди, хідник перед будівлею перекривають учителі недільної школи. Вони тримають сміттєві пакети, повні якогось непотребу, типу відірваних і поламаних рук і голів від пластикових ляльок, і всі вони перемішані з кетчупом, тож моя Бріт не вагається ані секунди. Вона опускає руку в один зі сміттєвих пакетів, дістає звідти ногу й облизує її начисто, наче картоплю-фрі. Ось яка крута моя красуня-дівчина. Я розгортаю журнал «Нейшенал джеографік», поки медсестра питає в Бріт, чи вона їла щось сьогодні, і Бріт відповідає, що вчора з’їла ціле каное, повне вояк племені ірокезів, але ні, сьогодні вона ще нічого не їла. І не встигаю я дочитати оту статтю про стародавніх єгипетських мумій, коли лунає крик і в коридор вибігає Брітні — босоніж і в одноразовому паперовому халатику, наче відбулося щось жахливе або наче вона ніколи раніше не робила абортів, бо вона біжить босоніж аж до самої моєї квартири, і, щоб вона припинила тремтіти й блювати, я пропоную їй вийти за мене заміж.

Очевидно, що мої друзі просто подуріли від ревнощів, тому й учинили мені холостяцьку вечірку, і коли Брітні йде в туалет — уся така похнюплена, бо кухар не схотів вирізати для неї бойове каное, то мої так-звані «друзі» дивляться на мене й кажуть:

— Чувак, вона, звісно, суперсексі, краща за всіх, але нам здається, що вона не під кайфом… Ти ж іще не встиг з нею одружитися, еге ж?

Так кажуть мої ліпші друзі. І, судячи з виразу їхніх облич, вагітність Брітні — не найкраща новина. Самі знаєте, як воно, — завжди хочеться, аби твої друзі й наречена подобалися одне одному, але друзі скреготять зубами, заклопотано позирають на мене з-під зведених на переніссі брів, а тоді кажуть:

— Чувак, а тобі ніколи не спадало на думку, що, може… може, Брітні розумово відстала?

Я кажу, аби вони розслабилися. Вона просто алкоголічка. А ще в мене є дуже велика підозра, що вона сидить на героїні. Окрім того, вона гіперактивна в сексуальному плані, але нічого серйозного, розмова з психіатром легко все виправить. От погляньте на мене, я — товстун. Ніхто не ідеальний. Може, замість весільного прийому нам слід зібрати обидві родини в якомусь конференц-залі й розробити оперативні заходи, а замість медового місяця можна здати Брітні на трьохмісячний курс амбулаторної реабілітації. Ми все подолаємо. Але вона в жодному випадку не відстала. Просто їй потрібна реабілітація.

Очевидно, що вони поливають Брітні брудом лише тому, що насправді несамовито мені заздрять, що ті хтиві ромео зі стояками. Варто мені втратити пильність, і вони одразу накинуться на неї.

— Чувак, тільки не ображайся, але ти трахаєшся з відсталою, — кажуть вони мені. Бачите, як мене всі ненавидять, доводиться терпіти навіть таких лайняних друзів. Вони наполягають, що рівень розвитку Бріт не вищий, ніж у шестирічної дитини. Вони гадають, що роблять мені велику послугу, коли кажуть:

— Чувак, вона не може тебе кохати, бо просто не здатна на це.

Ніби зі мною може одружитися тільки жінка з непоправною травмою головного мозку. Тож я відповідаю їм:

— Вона не може бути відсталою, бо носить рожеві стрінги.

І це напевно кохання, бо кожного разу, коли ми займаємося сексом, я кінчаю так сильно, що в мене живіт болить. І так само я відповів кавалеру своєї мами на День подяки, що ні, Брітні не «високофункціональне ніщо». Скоріш за все, вона просто шльондра, яка страждає на алкоголізм, нюхає клей і ширяється, але ми обов’язково покладемо її на лікування після того, як вона народить. Так, можливо, вона й німфоманка, але найголовніше те, що вона — моя німфоманка, і саме тому всі мої родичі казяться від заздрощів. А я їм кажу:

— Я закоханий у красуню-шльондру, схибнуту на сексі, то чого б вам не порадіти за мене?

Після всього цього галасу на наше весілля прийшло набагато менше людей, ніж очікувалося.

Може, я упереджений, бо закоханий, але Брітні завжди здавалася мені дуже розумною. Самі знаєте, як воно, коли ти цілий рік дивишся з кимсь телевізор і ви жодного разу не посварилися через вибір передачі. Справді, якби ви знали, скільки ми дивимося телевізор щотижня, то назвали б нас щасливою подружньою парою.

А тепер у мене з’явилися дві маленькі дівчинки, які пахнуть, наче пироги на День подяки. І коли вони трохи виростуть, то я розповім їм, що всі люди здаються трохи божевільними, якщо уважно до них придивлятися, а якщо тобі не хочеться так уважно придивлятися, то це не справжнє кохання. А життя все минає й минає. І якщо ти чекатимеш на когось ідеального, то ніколи не знайдеш своє кохання, бо саме сила твого кохання зробить якусь людину ідеальною. І, може, саме я є відсталим у нашій парі, бо й досі прокидаюся посеред ночі від страху, що моє щастя закінчиться, замість просто насолоджуватися ним. Таке щасливе, шалене кохання — воно не буває просто так. І я навіть не очікую, що щастя триватиме до кінця життя, і, мабуть, це зі мною щось не те, якщо я так сильно люблю свою дружину. І зараз я везу свою нову родину додому з лікарні, і моя красуня-дружина сидить поруч, а маленькі дівчата-двійнята пристебнуті на задньому сидінні, а я все переймаюся, що таке велике щастя не може тривати вічно, коли Брітні кричить: «Жук-капшук!» і так сильно б’є мене кулаком у плече, що я мало не врізаюся в стіну ресторану «Дайрі квін».

Каннібал

Осьо він. Ось, як збирається вчинити капітан «Червоних». Він, весь такий, каже:

— Слухайте!

Він у відчаї, бо команди досі обирають гравців. Бо всіх нормальних спортсменів уже порозбирали, тож капітан каже:

— У нас є пропозиція!

Склавши руки на грудях, капітан «Червоних» кричить:

— Ми заберемо педика… чотириокого… та мексикоса — якщо ви заберете Каннібала.

Фіз-ра майже скінчилася, тому «Сині» довго перемовляються і скрекочуть носками чешок по підлозі спортивного залу. Тоді їх капітан кричить у відповідь:

— Ми заберемо педика, чотириокого, мексикоса, єврея, каліку та задрота разом із відсталим — якщо ви заберете Каннібала.

Бо в цій школі бали з громадської активності видають тоді, коли ти правильно відповідаєш на питання «Чи залучаєте ви до спілкування соціальних ізгоїв?».

А коли видаються бали за спортивні досягнення, то постає питання «Як часто ви утискаєте права людей з особливими потребами?».

І саме через це капітан «Червоних» кричить:

— Ми накинемо вам сто очок.

Зачувши це, капітан «Синіх» кричить у відповідь:

— А ми вам — мільйон!

Каннібал, такий, гадає, що він весь із себе крутий, він просто роздивляється свої нігті, посміхається, потім нюхає ті нігті, наче не розуміє, що тримає обидві команди в заручниках. Відбувається щось на кшталт аукціону, на якому продають рабів, тільки навпаки. І всім відомо, про що він згадує. Бо Марша Сендерс^[76] дещо всім розповіла. Бо Каннібал згадує один фільм, який уже розпався на окремі кадри в його голові, один старезний чорно-білий фільм, що він його побачив по кабельному телебаченню і в якому безжальні офіціантки жбурляли клієнтам печеню з картоплею в якійсь придорожній корчмі. Бо Каннібал згадує, як вони лускали бульби з жувальної гумки, оті офіціантки. Вони жували жуйки й водночас волали: «Дай-но мені бійню на пательні, і нехай кров тече за ножем». Вони волали: «Дай-но мені порцію першої пані з нервовою запіканкою».

Ви ж самі розумієте, що то було в сиву давнину, бо тоді по корчмах варені яйця називалися «Адам і Єва на плоту». А «Перша пані» означала порцію свинячих реберець, через якусь там історію з Біблії. А страва, яка називалася просто «Єва» — то яблучний пиріг, через легенду про змію. Бо в наші часи всі позабували про Райський сад, окрім Пета Робертсона^[77]. У цих краях, коли капітан бейсбольної команди розповідає, як він з’їв кудлатий бургер, то він має на увазі, що зжер кошлатий пиріжок, він говорить про те, як обслинив сині вафлі^[78].

Бо в дівчаток теж є своя їжа, наприклад коли вони кажуть, що в Марши Сендерс з’явилася хлібина в печі, то мають на увазі, що в неї ніяк не починаються оті червоні дні в календарі.

Взагалі-то, більшість своїх знань про секс Каннібал почерпнув з каналу «Плейбой»^[79], де дівчата ніколи не всідалися на ватяну коняку^[80], тож коли дітлахи шепочуть про поїдання бородатих мідій або поглинання м’ясних вареників, то він розуміє, що вони мають на увазі оті забави, в які дівчата-кроленята гралися зі своїми подружками, — так само змії вихають тремтливими язиками на «Енімал пленет»^[81], коли принюхуються до чогось, що збираються вкусити.

Бо Каннібал був бачив розвороти в журналах. Знаєте, оті, на яких колишня міс Америка посьорбує з пухнастого кухлика. Оті непристойні картинки, з яких усі дізналися, що вона — затята любителька бородатих молюсків, бо на тому розвороті були лише дві дівчини й жодної сосиски чи там лисого кефірного стрільця, аби справити традиційне весілля. Бо саме так інколи вчиняють дівчатка, коли їм дуже кортить пригостити когось своїм проміжним десертом.

Каннібалу ніхто й ніколи не пояснював, що до чого, тому він уже нагострився пірнати по самі помідори в желейну дірочку Марши Сендерс. Бо його татко, старий містер Каннібал, лише зрідка поглядав канал «Плейбой», а місіс Каннібал дивилася виключно «Клуб », тож їх синочок швидко розкумекав, що секс і християнство мають багато спільного. Бо коли ти вмикаєш кабельне телебачення, то розумієш, що сюжет той самий. Ти налаштовуєш канал і бачиш майже гарну дівчину, яка майже грає на тлі майже правдоподібних декорацій, і Каннібал знає, що в кінці кожної історії дівчини торкнеться янгол. Або янгол, або ж їй на обличчя бризне щедра порція підливи з ненароджених діточок.

Завдяки цьому Каннібал уже почав бавитися зі своїм ковбасним списом, коли одного дня, на занятті з американського суспільствознавства, його помічає Марша Сендерс. І як би Каннібал не намагався цього приховати, його шкірою бігають мурахи завбільшки з горошок на дівчачій сукні, бо він пригадує балачки безжальних офіціанток, які вони вели крізь маленьке віконце. Так само католики стають у чергу в церквах, аби вести брудні балачки крізь свої маленькі віконця.

І як би там вони не називалися, а від брудних балачок у Каннібала завжди тече слинка. Від цих йому ввижаються вусаті кренделі, оті м’ясні завіси, про які говорять дітлахи за ланчем, а насправді мають на увазі суфле під назвою «Верблюжі пальці».

Коли в середній школі тобі виставляють бали за командний дух, то питання постає так: «Ти береш участь у демонстраціях, ти вболіваєш на футболі?» А коли дітлахи жартують про Каннібала, то говорять про той випадок, коли Марша Сендерс навчалася в старших класах і вже майже закінчила школу. Бо в неї були такі, типу, великі губи й запалі щоки, тому Марша завжди мала такий вигляд, наче запхала чим глибше собі до рота товсту сардельку. Саме тому Марша Сендерс була дуже ласим шматком. Усі вважали її гарячою штучкою, тим паче що школа була така маленька. Тож коли на четвертому уроці в Сендерс було «вікно», її відправили допомагати вчителю на американське суспільствознавство, і вона підійшла до Каннібала. Бо він був лише в сьомому класі, і вона знала, що він ніколи їй не відмовить, бо такі хлопці геть схиблені на втраті цнотливості. Тож Марша, вся така, каже:

— Тобі до вподоби моє волосся, так?

Вона закидає голову, її волосся лягає на інше плече, наче перука зі спагеті, а Марша продовжує:

— Такого довгого в мене ще не було.

Вона вимовляє це так, що фраза здається сороміцькою, проте всі фрази здаються сороміцькими, якщо вихоплюються з рота привабливої дівчини. І через те, що Каннібал узагалі не тямить, що до чого, він погоджується перестріти Маршу Сендерс у неї вдома, бо містер і місіс Сендерс поїхали на озеро на всі вихідні. І вона просить його про це лише тому, що її хлопець, капітан усіх можливих спортивних команд, не хоче дихати крізь її протигаз. Осьо вона, ця Марша Сендерс, просто туточки стоїть і каже:

— То ти хочеш мене спробувати чи ні, малий?

Каннібал і гадки не має, до чого вона веде, тож відповідає:

— Ага.

А тоді вона каже йому приходити до неї додому в суботу, як посутеніє, і постукати в двері з чорного ходу, бо ж їй треба дбати про свою репутацію. А тоді Марша Сендерс каже, що він може стати її таємним хлопцем, і Каннібал не вагається ані секунди.

Бо в середній школі імені Джефферсона бали з громадського обов’язку залежать від відповіді на питання «А ти помив руки після того, як запустив шоколадного човника?». І через те, що в половині випадків Каннібал і сам не розуміє, про що думає, то суботнього вечора він вирушає на побачення, і Марша Сендерс згортає ковдри на королівському водяному ліжку своїх батьків. Тоді вона розкладає на водяному ліжку пару великих рушників і каже Каннібалу класти голову точно посередині. Вона каже йому не знімати одяг, але Каннібал сподівається, що до цього дійде пізніше, бо вона розстібає свої джинси, тоді вішає їх на спинку стільця, і через те, що він так витріщається на її трусики, вона велить йому заплющити очі. Каннібал тільки вдає, що не підглядає, і тому він бачить, як вона стає на коліна на оббите бильце з одного боку водяного ліжка, а тоді він бачить, чому та штука називається гаманом із шинкою. А тоді він ні чорта не бачить, оскільки Марша перекидає ногу через його обличчя й сідає навпочіпки, поки кімната не перетворюється на суцільне тако^[82] з рибою, яке затуляє собою всі інші видовища, окрім підводного відлуння голосу Марші Сендерс, яка розповідає йому, що робити далі.

Каннібал розуміє, що потонув, з головою занурився в рідкий водяний матрац, який заткнув йому вуха, тому він і чує плескоту океанських хвиль. Його тіло здригається з голови до п’ят, і Каннібал відчуває, як б’ється його серце, відчуває, як б’ється чиєсь серце. І тут раптом, нізвідки, голос Марши Сендерс каже йому:

— Та смокчи вже, бовдуре!

І Каннібал починає смоктати. А тоді вона каже:

— Треба хутчіше кінчати.

І Каннібал смокче так, наче хоче зацілувати її нутрощі до синців. Проти нього також грає той факт, що Каннібала важко назвати досвідченим джигуном, наприклад колись місіс Каннібал попросила його приколоти букетик на зустріч випускників, але не пояснила, що його доведеться приколювати до її сукні^[83]. А ще проти нього був той факт, що можна щовечора ходити повз їх будинок і слухати, як містер Каннібал волає:

— Терпіти життя з тобою?! Та я стільки не вип’ю!

Каннібал не може чинити опір Марші Сендерс, бо коли дітлахи кажуть, що в нього ноги, наче стовбури дерев, то мають на увазі вербові гілки. А ще в «Клубі » розповідають багато чудових, радісних історій з життя, але це геть не той випадок, бо що сильніше смокче Каннібал, то важче це робити, бо його починає засмоктувати всередину. Бо він воює з мокрими нутрощами, наче перетягує канат у цій битві ні за що.

Каннібал дихає крізь протигаз Марши Сендерс, смокче так, наче її там змія вкусила, а її стегна повністю затуляють йому вуха по обидва боки голови, тож він не може розібрати, чого вона кричить. Бо на тих каналах «Плейбой» вчать, що крик — це саме те, чого треба прагнути. Каннібал починає панікувати, бо всі ті сині вафлі по кабельному пахли лише маминими стравами, що вона їх готувала в кухні нагорі. Бо в телевізорі гаман із шинкою ніколи не пручається, тож Каннібал смокче, що той торнадо на каналі погоди, який розбиває вікно й викручує цілий дім навиворіт.

Бо Каннібал іще ніколи не куштував кошлатих пиріжків, тож коли він чує, як у голові щось лопається, то гадає, що водяний матрац репнув і почав протікати. Так само клацає у вухах, коли ви піднімаєтеся в супершвидкому ліфті на дах Сірс Тауер^[84]. Так клацає, коли ви лускаєте бульби жуйкою або вгризаєтеся в стиглий помідорчик.

Каннібал гадає, що репнув матрац, бо наступної миті вже кашляє та спльовує воду, яка на смак — наче сльози. І вона заливається йому в рот галонами, наче там ціле століття ридала Теммі Фей Беккер^[85], і оскільки Каннібал ніколи не закусював синіми вафлями, то одразу ж вирішує, що він убив Маршу, а йому в горлянку зливається вміст її нутрощів. Бо вона верещить, наче офіціантка в корчмі для дальнобійників. І все це сталося за лічені секунди, а через те, що Каннібал дивиться-таки канал «Плейбой», то він розуміє, що змусив Маршу стікати відрами жіночого супу просто в його пащеку. Він же бачив оті відео, на яких дівчата дрочать, а потім випускають цілі гейзери, здоровенні фонтани, як у китів на «Енімал пленет», або потоки, що вириваються з пожежних шлангів, якими гасять вогонь на Статуї Свободи на двохсотріччя з дня прийняття Декларації незалежності. Бо він бачив, як потужні струмені жіночої підливи просякають кошлатий килим оранжевого, сирного кольору, який завжди присутній у фільмах «Плейбоя». Каннібал добре знає, що не варто випльовувати той жіночий сік, бо найлегший спосіб образити людину — це не проковтнути страву, яку вона подала до столу.

Через те що знайомство з жіночим соусом відбувалося в Каннібала лише на кабельному телебаченні, він не помічає, що в рідину домішався якийсь твердий кавалок. Тобто не одразу. Але зараз між його язиком і піднебінням перекочується маленька солона горошина. Такий собі нирковий камінець, на смак — наче розсіл із банки з маринованим овочами. Він стрибає в роті, немов остання оливка в пляшці киплячої оливкової води. Цей кавалок такий маленький, що Каннібал просто ковтає його. І через те, що в половині випадків він і сам не розуміє, про що думає, Каннібал каже:

— У тебе вийшло.

Марша Сендерс вишукує свіжу ватяну коняку з косметички й починає:

— Клянуся, я нічого не знала…

Вона навіть не встигла зняти майку, а вже застібає джинси. Каннібал тоді каже:

— Я змусив тебе кінчити.

Марша роззявляє рота, але нічого не каже, бо саме цієї миті лунає дзвінок у двері — прийшов її справжній хлопець.

І через те, що Каннібал змусив Маршу Сендерс так сильно фонтанувати, їй доводиться прийняти «Тайленол» і заткнути свою кицьку корком, тож Каннібал знає, що він — справжній жеребець. І Марша Сендерс, мабуть, усе розпатякала Лінді Рейнольдс, бо Лінда Рейнольдс якось підкрадається до нього біля хімічних лабораторій і просить, щоб він став і її таємним хлопцем. І тому, що Каннібал так добре закусює м’ясними вареничками, Петті Уотсон також бажає побачити його в дії, бо від нього кожен кудлатий бургер стікає щедрими порціями того особливого соусу. Бо найкоротший шлях до серця жінки лежить через шлунок чоловіка.

Як гадаєте, на що здатні старшокласниці, аби спокійно спати ночами? Бо ж Каннібал усім дівчатам дає нагоду знову відчути себе цнотливими. І тому він став їх маленькою брудною таємницею, хіба що це вже не зовсім таємниця. Він базарить з таким виглядом, наче кожне його слово почепило сонцезахисні окуляри. Бо він же не малеча якась, тепер уже ні. Бо Каннібал жиріє з помилок, яких припускаються старшокласниці, і тому Марша Сендерс каже, що його треба заткнути. Лінда Рейнольдс заприсяглася перестріти Каннібала якогось п’ятничного вечора за корпусом технічного коледжу й пригостити його голову влучним ударом монтувалки, бо Каннібал щось надто бундючиться, надто гороїжиться собі на горе, бо він надто дурний, аби збагнути, що став уособленням зла. Бо тепер коли Каннібал пускає відрижку, то смакує вашу неперебірливість. А коли Каннібал пускає гази, то можна відчути запах мертвих онуків ваших батьків.

І якщо вірити Пету Робертсону, то в «Клубі » якось розповідали, що Ісус був вигнав легіон нечистих духів із одержимого і ті демони вселилися в стадо свиней. А тоді тим свиням довелося скинутися з кручі в Тиверіадське озеро, і саме тому Каннібал мусить померти. Це єдиний правильний вихід із ситуації.

Бо навіть ті священики, які харчуються гріхами крізь кухонні віконця своїх католицьких церков, коли вони наїдаються донесхочу, їх також треба спалювати на вогнищі. Саме тому цап-відбувайло потрапляє на заколення. Бо якщо вірити в еволюцію, то світ здається дорогою з жовтої цегли, якою, наче в кіно, стрибають люди й співають: «Тому що, тому що, тому що, тому що, тому що…»^[86]